Кому аплодує театральна Москва,

Тоді, як ми з допомогою нової київської влади знищили наш єдиний Міжнародний театральний фестиваль «Київ травневий» (при владі старій накрилося мідним тазом «Березілля»), в Москві протягом двох місяців проходить Міжнародний театральний фестиваль імені Чехова. Мало того, що ми не можемо собі дозволити провести в Києві театральний форум такого масштабу, нас ще й на Московський фестиваль не запрошують. Не тому, що не люблять. Просто нам там нема чого показати. Немає в нашiй країні режисерських імен, які б органічно вписалися в один ряд з іменами Пітера Брука, Філіппа Жанті, Робера Лепажа, Піни Бауш, Роберта Стуруа, Темура Чхеїдзе…

Поганою втіхою в цій ситуації може слугувати хіба що переконаність, що в нас ще є поки що хороші актори. Але й вони, настільки, як вони на те заслуговують, не запитані. А тому, як і не потрібні своїй країні талановиті режисери, за першої можливості (винятком є хіба що Богдан Ступка) їдуть за кордон. Як це зробив свого часу Валерій Івченко, якому серед інших його колег по БДТ театральна Москва аплодувала на Фестивалі в виставі Темура Чхеїдзе «Марія Стюарт» Фрідріха Шиллера. Подорож Великого драматичного театру з Петербурга в Москву збіглася з призначенням Чхеїдзе на посаду художнього керівника уславленого колективу. Критикам, які за дітищем Товстоногова спостерігають уже багато років, це здається цілком обгрунтованим — режисер, мало того що земляк Георгія Олександровича, та ще й не зіпсував прокладену ним борозну класичного російського театру, в якому забезпечений хорошим акторським ансамблем психологізм поєднується з виразною сценічною формою.

У «Марії Стюарт» режисер, разом з художником Георгієм Алексі-Месхішвілі, створив на сцені образ похмурого світу, де боротьба за владу взяла гору над усіма іншими людськими пристрастями. Слідом за Шекспіром, який оголосив Данію в’язницею, постановники перетворили на в’язницю й Англію — високі, чорні кабінети влади такі похмурі й ізольовані від світу, як і місце ув’язнення Марії Стюарт. Проте зрозуміло, що йдеться не про Англію і не про її королев, які не могли поділити між собою корону. Чхеїдзе поставив виставу про те, що влада — це тяжкий, непосильний тягар, ланцюги, які тягне по життю людина, будучи навіть не в змозі зрозуміти, що вона є не володарем, а рабом. Рабом, заручником політичної ситуації. Рабом вічно незадоволеного, мітингуючого натовпу та підступних радників, серед яких у виставі БДТ виділяється «чорний кардинал» лорд Берлі у виконанні Валерія Івченка. Рабом своєї пожадливості та прагнення влади.

Марію Стюарт грає Марія Патракова, молода актриса, що вперше отримала таку відповідальну роль. Її молодість, краса, незалежність від чужої думки, вміння брати від життя задоволення, лише посилюють похмуре невдоволення, примхливість Єлизавети, яка судорожно хапається за спливаючі роки й владу . Але найголовніше, що відрізняє англійську королеву, чудово зіграну Мариною Ігнатовою від її шотландської суперниці, — це страх: вона більше боїться втратити трон, ніж засуджена до страти Марія — життя. Цей страх і невпевненість у своїй правоті олюднює Єлизавету, до якої відчуваєш не меншу жалість, ніж до взятої під варту за надуманим обвинуваченням Марії.

У виставі багато сильних сцен, але про одну з них неможливо промовчати. Зустрівшись на вимогу коханця з гордою шотландською королевою, Єлизавета не лише жадібно пожирає очима незламну суперницю, а й потайки «обнюхує» її — що ж знаходять у ній чоловіки? За що частина народу хоче привести її на англійський трон? За декілька хвилин Ігнатовій вдається передати всю «філософію» боротьби за владу — хоч би якими добрими намірами прикривалися політики, боротися їх спонукає банальна людська заздрість.

Будь на те моя воля, я б усіх політиків та інших владолюбців просто таки примусив подивитися цю «Марію Стюарт», а тих, хто ухиляється, відправив би на виставу під конвоєм. Може, хтось із них, переживши катарсис і усвідомивши марність своїх спроб знайти щастя у владі над іншими, зайнявся би справжньою, корисною для себе й суспільства справою. І тоді, чим біс не жартує, на радість українському народові та його доброзичливцям, сама собою розв’язалася б політична криза.

Колектив БДТ на сцені МХТ імені А.П. Чехова змінила аргентинська танцювальна трупа під назвою Дієго Ромай Компані. У мюзиклі «Тангера» («Любов і смерть у Буенос-Айресі») мелодраматичний сюжет про боротьбу мафіозі й портового вантажника за володіння жінкою використовується лише як привід для того, щоб показати небезпечну не тiльки для особистої свободи, а й для життя, поневолюючу красу аргентинського танго. Цей палкий, відчайдушний танець смерті тут є головною мовою вистави (режисер Омар Пачеко, хореограф Мора Годой). Актори так майстерно й пристрасно танцюють, що публіка прощає постановникам і мелодраматичну пересічність самої історії, і зухвалий еротизм вистави, який бентежить самим фактом присутності на такій уславленій драматичній сцені. Натішитися погожого літнього вечора майстерно виконаним танго, що прибуло з самого Буенос-Айреса, — все одно, що посмакувати суші, щойно доставлене з Японії, або випити текіли, що прилетіла з Мексики. Смак у цьому випадку посилює усвідомлення справжньості, автентичності продукту.

Проте не кожен фестивальний продукт, нехай на ньому навіть стоїть знак вищої театральної якості, припав москвичам до смаку. Наприклад, на виставах світового режисера номер один Пітера Брука, які грали в невеликому залі Центру імені В. Мейерхольда, були вільні місця. «Великий інквізитор» за «Братами Карамазовими» Ф. Достоєвського і «Сізве Банзі помер» за п’єсою південноафриканських авторів Атолла Фугарда, Джона Кані і Вінстона Нтшона, бентежать своєю простотою. В обох виставах на майданчик виходять лише по два актори, автентичність існування яких, і щиро розказані ними історії за допомогою хорошої театральної гри, для режисера є самодостатніми. Публіка ж цією простотою й щирістю не задовольняється, вона прагне яскравих, винахідливих видовищ. Цю її потребу сповна задовольнив на Фестивалі французький постановник Філіпп Жанті, який разом з Мері Андервуд створив вражаюче шоу під назвою «Край землі», що захоплює не лише режисерською фантазією і гарними картинками, а й майстерністю театральних інженерів.

Сьомий Чеховський фестиваль тішитиме публіку до кінця липня. Отож, у театралів, що не мають жодних перешкод у своїй любові до мистецтва сцени, ще є можливість встигнути, наприклад, на вистави одного з видатних режисерів сучасного театру Робера Лепажа, який привозить з Канади чотири свої роботи. Канадський театр представлений на Фестивалі також постановками Марі Шуїнар — центральної постаті сучасного канадського танцю, незвичайною театрально-цирковою виставою «Дощ» в постановці Даніеле Фінци Паска і виставою Діна Гілмора Chekhov’s shorts за мотивами оповідань А.П. Чехова. На москвичів також чекають зустрічі з роботами Піни Бауш і Деклана Доннеллана, з виставами з Німеччини, Японії, Тайваню.

До московської програми, яка представляє іноземним гостям Фестивалю завоювання російського театру, увійшли найкращі вистави цього й попереднього сезонів: «Найважливіше» в Театрі-майстерні П. Фоменка (постановка Євгена Каменьковича), «Оповідання про сімох повішених» у Театрі- студії п/р О. Табакова (режисер — Міндаугас Карбаускіс), «Король лір» у «Сатириконі» з Костянтином Райкіним у головній ролі (режисер — Юрій Бутусов), «Трамвай бажання» (режисер Гергієта Яновська) і «Безглузда поемка» за Ф.М. Достоєвським (режисер — Кама Гінкас) у ТЮГу та інші. Хоча московські критики й полюбляють скаржитися на відсутність яскравих театральних подій у їхній столиці, за бажання в театрах Білокам’яної є що самому подивитися й іншим показати.