«Криївка» не для схову, для розваг...
У кінці темного під’їзду стукаємо в низькі двері. Та спочатку не двері, а маленьке віконце відчиняється, і нас вітають «паролем»: «Слава Україні!».
— Героям слава!
— Правильна відповідь. То ж москалів серед вас нема?
— Є!
— Не віриться, бо дуже добре українською говорите, — дужий охоронець у напіввійськовому вбранні відкриває двері й грізно додає: — А зброї у вас немає?
— Ні! Може, у вас позичимо?!
Швидко перейнявши насмішкуватий тон, охоронець трохи, ледь-ледь, схиляється й лукаво говорить:
— То дуже прошу! А за сміливість, як справжніх москалів, частуємо вас настоянкою.
Мені подають малюсінький келишок. Я його перехиляю й оглядаюся. Дерев’яні, круті сходи ведуть у підвал, з якого лине відома пісня вояків УПА.
І ось ми нарешті, відстоявши чергу, у славнозвісній «Криївці», що побила всі рекорди відвідування. Більш ніж тисяча людей щодня приходять сюди (просто навпроти міської Ратуші), щоб хоч на годинку пірнути в незвичну атмосферу, що в молоді асоціюється з романтикою. А у мого супутника викликає легкий сум. Спочатку Микола Дубас з ентузіазмом крутить головою, вглядаючись у фотографії, придивляючись до виставленої зброї, вийнявши окуляри, читає меню... А потім говорить: «До речі, у криївках алкоголь не вживали, заборонено було...».
Микола Васильович не приховує — йому цікаво потрапити в ресторан, що має намір стати однією з візитівок Львова і носить назву «Криївка». З одного боку, чи часто пенсіонери ходять в популярні розважальні заклади? А з другого — для багатьох людей саме це слово — криївка — звучить як символ незламності, вірності ідеалам, і до розваг (є й така думка) не може мати жодної дотичності. Тому Дубас хмурить брови, коли читає: «Цнотлива розвідниця» (це — морозиво із фруктами), «Бухенвальдські шпацерії» (варена картопля, запечена в сметані), «Будні вермахту» (гречка з маслом). Микола Дубас — письменник, історик, упорядник чималої кількості видань, в яких зібрані спомини ветеранів УПА й, зокрема, їхнє перебування в криївках. Він сам пережив важкі роки мордовських таборів, складне повернення на батьківщину. У одній із книг свою життєву філософію він передає напівжартома, це «500 клаптиків» — фрашки, тобто віршовані афоризми. В очікуванні нашого замовлення читаю: «Є фізики закон: найменший опір визначає напрям руху. Та винятком є рух людського духу».
Ці фрашки дуже доречно читати у місці, де все веселиться, все до послуг клієнта (навіть гвинтівки та маузери, захочеш — тобі й такий антикваріат принесуть). «Поправки вносить час у знаний епізод: король бо вдягнений, А голий весь народ»...
Що цікаво, насмішкуватість, звичка жартувати з різних причин, як і повна відсутність схильності до крайнощів дуже часто відрізняє людей, що дійсно пережили чимало й бачили всіляке. І Микола Васильович — не судить, розмірковує:
— Я розумію, що часи змінюються, і для того, щоб молодь зацікавилася історією — потрібні інші, новіші підходи. А тут — майстерний, просто талановитий менеджерський хід. Чи присутні спекулятивні моменти? Без сумнівів. Та чи припустимі вони тут? Зрозумійте мене, я не говорю категорично — ні, я намагаюся аналізувати.
За кожною криївкою майже завжди стоять смерті молодих людей, причому смерті трагічні, жертовні... Часом бувало й таке, що з конспіративною метою заборонялося виходити на білий світ місяцями, допоки не прийде зв’язковий з паролем. Будували криївки справжні майстри, вони передбачали складну систему вентиляції — вентиляційні бочки вмонтовувалися в дерево, обов’язково був якийсь каналізаційний відвід, димохід, бо встановлювали там буржуйку. Криївку будували на такому місті, що навіть джерельце було або якийсь потічок проходив. Або дбали про можливість запасу великої кількості води. Знайти криївку ставало справою непростою. У великий ящик садили деревце, і вхід відкривався, лише коли його піднімали знизу. Бували й інші хитрощі...
— А правда, що існує якась схема криївок?
— Неправда. Докладно про всі схованки, про їхнє розташування не знав ніхто, навіть Роман Шухевич. У певній місцині їхню кількість та місцезнаходження знало лише кілька осіб, найдовіреніші. Якби було не так, загинуло б значно більше людей. Досі деякі криївки стоять законсервовані...
...Ми слухаємо музику і ковтаємо гарячий чай із трав — певно, такий, з шипшиною і медом, готували собі вояки УПА. Навкруги бігають офіціанти, молоді люди в одязі захисного кольору — джинси вільного крою та футболка з відзнаками вояків, червоними і чорними стрічками. Та все одно трохи змахують на американських волонтерів.
Відвідувачі швидко міняються. Приходять попоїсти відомі львівські журналісти, актори, бізнесмени. Заходить чимало молоді. Вони ласують дуже простою, але не дуже дешевою їжею, фотографуються перед величезними знімками, на яких зображені молоді люди у напіввійськових строях, майже завжди на фоні природи, зі зброєю... В об’єктив відвідувачів «Криївки» потрапляє чи портрет Степана Бандери, чи старий радіоприймач, чи навіть праска тих часів...
— А чи розуміють всі ці молоді особи, що п’ють та веселяться під цими старими фото, — запитує Дубас, скоріше, самого себе, — що люди, зображені на них, практично усі загинули, дуже швидко після того, як зазнімкувалися? Напевно, не розуміють або не надають цьому значення. Моє серце розривається — може, маю застаріле, зашкарубле мислення. Може, до нового і прогресивного вже не можу обернути своє обличчя?
Ми трохи мовчимо і вслухаємося у «неприродну» для цього закладу мову — російську.
— Ви не дивуйтеся, у нас чимало гостей, що приїжджають з Росії та Сходу України, — говорить автор ідеї створення «Криївки» Юрко Назарук. — Спочатку дуже часто вони бувають настроєні агресивно. Однак прощаємось вже мало не друзями. Гості купують книжки про УПА, цікавляться її історією й загалом інакше починають ставитися до історії України. Хіба це погано? Люди тільки у близьких контактах починають розуміти одне одного. Навіть кілька російських каналів у нас побували, і матеріали вийшли цілком прийнятні, навіть симпатичні...
За допомогою інтер’єру, музики, одягу офіціантів, їжі ми створили живий музей історії УПА. Хочемо довести всім, що історію треба сприймати легко, а не обертати її на політику та спекулювати нею. Ми навіть для всього персоналу прочитали курс з історії УПА — щоб і самі були підкуті, і гостям знали що розповісти.
Не стану приховувати, ми не відразу відкрили свій заклад. Було чимало сумнівів. Я особисто зібрав різні фото повстанців, і більшість серед них ніколи ще не друкувалися. Часом якісь предмети до нас приносять, наш «музей» поповнюється. Ось цей портрет Бандери подарували пластуни. Один із моїх партнерів навіть отримав почесну відзнаку голови братства ОУН—УПА Олеся Гуменюка за видання книги про рейди УПА в Румунію. Ні, без поваги до наших героїв цей заклад ми б не організовували...
Знаю, що постійні гості отримують пронумерованого ключа від «Криївки» і вже не потребують послуг грізного охоронця. Під номером першим було виготовлено ключа для львівського мера Андрія Садового. («Не заради раю обирають владу, А заради порятунку Від земного Аду», — впадає в око ще одна фрашка Дубаса). Невдовзі, за місяць по відкриттю, до мерії надійшов лист від кількох громадських організацій з проханням закрити «Криївку» як таку, що паплюжить і принижує національну визвольну ідею. Однак у організаторів задум інший — створити мережу подібних закладів по цілій Україні. І найактивніші прихильники цього задуму, як вони розповідають, мешкають на Сході. Щоправда, їх і у Львові не бракує.
...Ми виходимо з «Криївки» на свіже повітря. Перед входом — черга бажаючих увійти. Давно вже не бачили такого у Львові, де кнайпа на кнайпі, й власники закладів ладні одне одному горло перегризти за клієнта.
Може, чогось не розуміємо, може дійсно часи змінилися настільки, що гендель можна робити на будь-чому?.. І провокативну ідею треба використати для оновлення самої ж ідеї? Прийшли ж до баптистських церков джазові виконавці. А ресторани влаштовуються просто в історичних музеях. Щоправда, як правило, приміщення дещо розмежовуються...
Якось я почула від старого нквдиста таку репліку: «Щоб не казали, а тоті хлопці таки любили Україну!». Цікаво, як вони б поставилися до «Криївки»? Може б, жартували — бо були молоді й веселі. А може б, теж, як і Дубас, засумували?..
