Ким я пишаюся
До статті «Негідно!..» Івана КАПСАМУНА, «День» № 27 (18 лютого 2009 року)
Глава Української спілки ветеранів Афганістану Сергій Червонописький вважає, що війна СРСР в Афганістані «повинна викликати лише почуття гордості в українському суспільстві». Не викликає! І не тільки тому, що вона була страшною помилкою радянського керівництва.
Співчуваю тим хлопцям, фактично моїм одноліткам (мені 43 роки). Але... Коли я навчалася в 10-му класі, сусіда привезли з Афгану в цинковій труні, а в черговий призов знову проводжали хлопця з нашого невеличкого села. Спілкуючися з уцілілими «афганцями», розумієш: пошматовані душі, оголені нерви, спроба заглушити біль платівками Висоцького, Розенбаума... Хотіли ми їм допомогти, втішити, але не знаходили, як. Можливо, час лікує? Але якщо вони сидять в залі й тупають ногами, коли їх вітають, значить, час їх не вилікував. Можливо, в подібній ситуації хтось би й потупав на привітання Путіна в Росії, тоді б у мене з’явився привід подивуватися такій сміливості росіян.
Віктор Ющенко — Президент країни, громадянином, якої я є, і це перший Президент, за якого мені не соромно, як і не соромно за себе, що я українка! Мені не соромно тепер розмовляти українською мовою в Харкові, що став вже практично рідним для мене, а не переходити на російсько-український суржик. А це означає, що кричали ті офіцери «Ганьба!» і в мою сторону.
Три роки тому інвестор привів на наші поля, які раптом стали жаданими, групу механізаторів на новій програмованій техніці. В свій вихідний день ця підпита компанія на моє зауваження зреагувала своєрідно — почали виливати свої... пошматовані душі й оголені нерви. Виявилося, вони в минулому «афганці». Перше, що спало мені на думку, — це кинутися їм допомагати, щось радити... Пройшло 20 років! І на оцих людей повинен рівнятися мій син?! Нізащо! Говоріть про квартири для них, пільги, та не робіть же з них інвалідів остаточно! Якщо вони за стільки років не змогли знайти душевну рівновагу або їм не дали її знайти, так допоможіть зараз привести до норми людську психіку.
Не так давно в міжміському автобусі моїм супутником був офіцер, в минулому льотчик, який до пенсії все життя прослужив в різних гарячих точках. Розповідав він мені про дружину, яка разом з дружинами та рідними інших офіцерів летіла в літаку, який у них на очах при заході на посадку розбився. Я слухала цю людину, яка пройшла важкий життєвій шлях, і в мене не тільки не виникало бажання когось рятувати, а навпаки — був якийсь чисто жіночий спокій, що чоловіки є такими сильними. Саме такими людьми і буду пишатися, нехай із таких беруть приклад наші сини!
