Лабораторiя самотностi Юрка ПОКАЛЬЧУКА

— Коли ви відчули потребу реалізувати себе в музичному аспекті своєї творчості?

— Проект «Вогні великого міста» був створений майже п’ять років тому у Львові. Його назва походить від назви класичного фільму Чарлі Чапліна. Ми називаємо свій проект «лабораторією», у якій розглядаємо проблему людської самотності у великому місті, потреби контакту — людського, душевного дотику.

А історія останнього диску почалася після того, як ми випустили дві касети і фактично збиралися робити третю, але дехто з моїх колег-музикантів виїхав зі Львова. Але ось, після довгих переговорів, ми зробили цей спільний диск — наслідок кількох років копіткої праці. Диск складається з моїх перекладів Поля Елюара, Октавіо Паса, Федеріко Гарсіа Лорки. У ньому навіть є дві речі з Еклезіаста. Решта композицій, представлених на диску, — мої власні тексти, написані в різні роки. Одну з композицій записано з групою «Мандри». На цьому компакті я не співаю — це мелодекламація, але ця творча ніша у нас не заповнена, і з відгуків людей я зрозумів, що це комусь потрібно. Останнім часом, під впливом музики, я навіть почав по-іншому писати. (Зараз у журналі «Сучасність» виходить моя повість, яка називається «Ритм» iз підзаголовком «Соло для ударних інструментів»). Сьогодні для мене поняття «праця з музикою» стало дуже важливим компонентом мого художнього світобачення. Хоча я прийшов до цього пізно, але я знайшов у музиці частку себе. При моїй нинішній посаді — це щастя, коли ти можеш пірнути назад у світ нормальних людей. (Показавши рукою у бік сцени, пан Юрко сказав: «Оце і є моє справжнє життя!»)

— Сьогодні, окрім проекту «Вогні великого міста», ви ще презентуєте перевидання своєї книжки «Те, що на споді». Перша її презентація була у Львові на VIII Всеукраїнському Форумі видавців. Які враження у вас залишилися від нього?

— Кожна подія, на якій українські книжки можуть бути представлені широкій публіці, сьогодні для нас є святом. Кілька місяців перед цим подібна імпреза була у Києві. І хоча вона відбувалася у досить незвичному місці — у Київському інституті фізкультури, але навіть туди прийшло досить багато відвідувачів. Справа в тому, що ситуація, яка склалася з торгівлею українською книгою в Україні, справді катастрофічна. Сьогодні вітчизняні україномовні книжки не досягають навіть великих міст Східної України, вже не кажучи про менші, і тому питання про дистрибуцію книжки стоїть на першому плані. Я особисто втретє був присутній на Форумі, як гість, запрошений у зв’язку з перевиданням моєї книги «Те, що на споді». Видавництво «Кальварія», власне, з цієї книги, два роки тому розпочало видавати українську художню літературу і вже сьогодні є одним із найбільших обласних центральних видавців української художньої літератури. Мені було дуже приємно, що саме головний редактор видавництва «Кальварія» Петро Мацкевич отримав диплом найкращого головного редактора видавництва. Я думаю, що такий приз приємний для людини, яка присвятила своє життя книговиданню. Також мені було приємно, як автору, у якого вийшло вже п’ять книжок у «Кальварії», що моя поетична збірка «Інше небо» протягом останнього місяця очолює рейтинг у «Книжник-ревю».

— А яким ви бачите майбутнє української книги?

— Позаминулого року, на цьому ж Львівському Форумі, коли я розглядав виставкові стенди, мені було сумно. Переважно там була тільки російськомовна література і де-не-де дві-три книжечки українською. Було відчуття, що хтось нас прирікає на вимирання. Але потроху цей «маховик» розкручується, і видавництва сьогодні друкують українську літературу, вже не боячись того, що вони «потраплять у мінус». Наприклад, видавництво «Лілея- НВ» у Івано-Франківську, яке теж видавало мене, Андруховича, Іздрика та інших, — це самопосвятні люди. Вони ледь зводять кінці з кінцями, але продовжують видавати книжки, тому що для них це є сенсом життя. Це такі «Олександри Матросови», які «кидаються грудьми на кулемет» цієї дистрибуції, на «кулемет» занижених цін. Є дуже багато видавництв, які присвячують себе служінню цій ідеї. Але чекайте, а де ж комерція? Цього року я підійшов до стенду видавництва «Фоліо» і хотів купити Камю українською мовою, але директор сказав, що ця книга вже розійшлася, як і багато інших. Тобто вже на другий день у видавництва немає книг на продаж. Отже видавництво, яке починало з російськомовних видань, орієнтується вже й на україномовну літературу. Тобто сьогодні можна продати того українського автора, який уже «розкручений». Якщо в україномовної книги буде достатньо реклами і також буде достатня дистрибуційна система, яка для української літератури паралізована, то ситуація виглядатиме не так сумно.

— Отже з цього можна зробити висновок, що головна проблема — російський книговидавець?

— Проблема полягає у тому, що мільйони російськомовних книжок продаються, але приходять до нас без мита. Коли виданий у Росії детектив коштує у нас три гривні, а наш коштує сім, то пересічний читач відповідно бере перший. Існування «Петрівки» — це, фактично, антиукраїнська акція, але якщо прибрати вуличні лотки, то люди підуть до магазину. Я абсолютно не проти, щоб російська книга з’являлася у нас, але існує поняття конкуренції. Український видавець не має пріоритету у цій країні. Для того, щоб урівняти російську й українську книжку, необхідно поставити їх у рівні умови.