Лелеки на даху
Відрядження у так звану сільську глибинку принесло несподіванку: на даху будинку у Глібові раптом помітили лелече кубло. Зазвичай ці птахи влаштовують собі житло якомога ближче до людей — на великих деревах чи на ліхтарних стовпах, та щоб з людьми, на даху?.. Було саме так дуже давно, коли хати стояли під солом’яними стріхами. А цей дах — шиферний...
Вийшли з автомобіля. Наче вгадавши нашу допитливість, поруч із старшим лелекою над гніздом з’явилися дзьоби молодших. Тут-таки серед настояної сільської тиші почувся завзятий пташиний клекіт. Невдовзі із саду за будинком вийшла симпатична дівчина. Назвалася Альоною Курманчук. Мовляв, вчиться на правознавця у Хмельницькому, приїхала додому на літні канікули... «Сама вдома, батьки пасуть череду за селом. Сьогодні їхня черга».
Запрошуючи на подвір’я, заявила: «Не чула, чи ще хтось має отаких «квартирантів», як оце ми». Скільки Альона пам’ятає себе, стільки ж і лелече гніздо, що на даху їхнього будинку: «Бабуся Єлена, коли ще були живі, розповідали, що років двадцять тому лелече гніздо стояло на хаті діда Оникія, ветерана війни», — дівчина показала рукою у протилежний бік безіменної сільської вулиці. Відтак продовжила: «То в діда Оникія перекривали хату восени, коли лелеки відлетіли до вирію. Весною повернулися — немає гнізда. Тоді й «збудувалися» на новому місці, тобто на нашій хаті. Наша хата, як бачите, — перша у Глібові».
Альона знайшлася пізніше. Говорить жартома, що за це вона лелекам «зобов’язана». Одначе птахи виявилися не вельми працьовитими. Бо дівчина у батьків — одна-єдина дитина. Почувши це зауваження, Альона щиро образилася за своїх лелек: «Он там, на ясені біля хати, кубло проростає гілляками. І ген там, в іншому кінці села, лелеки на електроопорі влаштувалися, то ті геть ледачі».
Вона вважає, що її птахи — найтямущіші: «Левада, ставок — по-під нашим будинком. Їм до здобичі близько. Повертаються з польотів чи з рибою, чи з вужем, чи то з жабою... Вилупилося п’ять пташенят, то вони одне викинули з кубла. Таке щоразу буває. Либонь, найслабшому не залишають жодного шансу для життя. Та решту напризволяще ніколи не залишають. Той літає по здобич, а цей залишається охороняти».
Оцей факт природного підбору, інші спостереження за птахами, справили на неї незабутні враження: «Якось одне лелеченя саме випало з кубла. Дядько підібрали, взяли драбину, щоб повернути його «назад». Вони прийняли лелеченя та дядька покусали... Коли в селі підгортають картоплю на городах, молоді лелеки починають вчитися літати, випробовують свої крила. А на Спаса збиваються у зграї і відлітають». Була свідком кривавого поєдинку: «Злетілися звідкись чужі лелеки, аби зайняти кубло, то наші відбили атаку».
Натомість птахи не годні протистояти деяким людям: «Було у Глібові три ставки, то лише один залишився. Запустили зарибок, дочекалися, поки підріс, воду випустили, взяли рибу і вже не відновили ставки». Не знає, що вже ближчим часом станеться з останньою водоймою, то й не певна, що лелека повернуться у ці місця з вирію. Питання охорони довкілля хвилюють юну громадянку: «Зо три роки тому, коли я ще до школи ходила, ваша вчителька біології Онифрійчук Зіна Григорівна попереписувала всіх птахів, звірів і комах, що в оцих краях тоді водилися. Створили заповідник «Глібовські очерети». Було багато лебедів — чотири пари, та вже жодної не залишилося. Хулігани вибили всіх, до одного. Очерети люди викошують і худобі згодовують, на зиму цей корм заготовляють. Бо культурних трав немає. Не посіяли, то й не виросли».
У Глібові, як виявилося, старе доруйновують та нове ще не взяли будувати. «Засновника сільгосптовариства притягують до відповідальності. До кримінальної, аякже. За те, що з людьми за працю не розрахувався», — із знанням справи повідомила студентка, що готується стати правником з вищою освітою. Буцімто з цієї причини, що люди залишилися без зарплатні, й лелеки у Глібові геть розледачіли: «І там, і тут, і ген там тільки ветерани війни та праці свій вік доживають. Село безлюдніє».
Одначе через оцих «квартирантів» створилася гостра проблема й для батьків Альони Курманчук: «Дах під їхнім кублом зогнив. Як тільки дощ, то вся вода у хаті. Стеля на голову падає. Батько ходив до сільради, запитував: як зробити, щоб і лелеки не образилися і дах відремонтувати? Не знайшли там для нього ради- поради...»
