«Література — це сироватка правди»

— Чи задоволені ви тим, як проходить ваш візит в Україні?

— Свій приїзд я вважаю чудовим стрибком у моїй кар’єрі. Адже інтерес будь-якої подорожі — принести свою культуру до іншої країни та, одночасно, пізнати культуру країни, в якій гостюєш. І тому я вибрав українську горілку і не піду їсти до «Макдональдса» ні сьогодні, ні завтра.

— Ви дійсно маєте намір пізнати культуру нашої країни?

— Я покладаюся на людей, які мене сюди запросили. Сподіваюся, що мною не будуть дуже маніпулювати, і я зможу відвідати місцевий андерграунд.

— Оскільки контекст нашої зустрічі — кінематографічний, дозвольте поцікавитися: чи хотіли б ви побачити кіноверсію роману «99 франків» і кого ви уявляєте в головній ролі?

— Фільм вже знімається Антуаном де Полем. Я ще не знаю, хто гратиме головну роль — Октава, але зйомки скоро розпочнуться. З акторів люблю Венсана Касселя. Я запросив би всіх, хто мені подобається, але я віддаю це право режисеру. І дуже добре, що де Поль знімає цей фільм, тому що він нещодавно зняв «Наполеона», і можна сказати, що «99 франків» — «Наполеон» реклами. Наполеон мав кілька не найгірших років, але все закінчилося повним розгромом. Я дуже моральний і хочу, щоб зло та несправедливість були покарані.

— Якою мірою сюжет роману можна вважати автобіографічним?

— Він є цілком автобіографічним, і я не додав взагалі жодної фантазії. Потрібно мати більше таланту, щоб написати вигадане.

— Чи дійсно в рекламному бізнесі все так жахливо, як описано вами у «99 франках»?

— Це так. Я працював у цій сфері 10 років. Хотілося показати, як функціонують люди, котрі приймають рішення за вас і стосовно того, що ви побажаєте завтра. Герой «99 франків» певною мірою нігіліст, тому що в цій книзі залишається не дуже багато надій. З іншого боку, описувати, як робиться реклама — це спробувати відійти від цього. Октав у професійному сенсі закінчує життя самогубством, і цим показує вихід.

— І наскільки зросла кількість самогубств, коли французи прочитали вашу книгу?

— Не знаю. Не бачив нової статистики... Коли ми пишемо, то хочемо спровокувати реакцію читача. Якщо читач плаче, сміється, нервує — це позитивний результат. Зрозуміло, що коли він покінчує життя самогубством, це трохи неприємно, це може знизити продаж.

— А ви не переживаєте з цього приводу?

— Я не знаю таких випадків. «Страждання юного Вертера» викликали хвилю самогубств. Отже, книга була геніальна. Я особисто не знаю жодної людини, яка б зробила замах на себе, прочитавши мою книгу. І це сумно, оскільки означає, що я не написав шедевр.

— Тоді назвіть три речі, заради яких варто жити.

— Дуже важке запитання. Так… Кохання. Мистецтво. Горілка. Запитаєте — чому мистецтво? Але це все одне і те ж, власне кажучи.

— Цікаво, який ваш рекламний слоган ви вважаєте найкращим?

— Це була фотографія Єви Херцогової, чешки. Вона була в чорному ліфчику, а слоган — «Дивіться мені в очі. Я кажу — в очі!» Дуже вдалий слоган, тому що очі були великі.

— Так що вам ближче — писати романи чи слогани?

— Дуже люблю залишатися на самоті вдома й писати, а не давати твори ідіотам. Маю на увазі тих, хто керує рекламою, — це цинічні люди. Я вважаю себе вільним після того, як мене було звільнено з цього бізнесу.

— Реклама на вулицях Києва чимось відрізняється від реклами в Парижі?

— Ні. У цьому проблема: реклама уніфікує весь світ. Колись подорож була екзотичною: дуже приємно мандрувати, зустрічати інших людей, а тепер зустрічаєш один і той же пейзаж усюди.

— Ви тепер самі — продукт, який рекламується.

— Так, я сам є продуктом і продаюся за доступною ціною. Але ідея «99 франків» — критикувати не зовнішній, а свій внутрішній світ. Я сподіваюся, що мені вдалося повернути проти реклами її власну зброю.

— Дозвольте з вами не погодитися... Адже вас продають і рекламують, рекламують і продають. Чи не загнали ви себе в пастку таким чином?

— Знову я вам кажу — так. Ви постійно праві! Тільки я б сказав, що це не пастка, а золота в’язниця, дуже комфортабельна. Раніше, щоб не було повстання, дисидентів заганяли до таборів. Але це вже застаріла методика, і вона вважається сьогодні неприйнятною. Є інший спосіб, завдяки якому можна уникнути повстання, наприклад, організувавши інтерв’ю чи прес-конференцію.

— Чи читали ви «Покоління Пі» Віктора Пельовіна?

— Я чув про цю книгу, але не читав. Знаю іншу його книгу — «Глиняний кулемет». На мій погляд, Пельовін на сьогодні — найбільш значний російський автор. Необхідно дуже багато мужності, щоб насмілитися критикувати свободу, якої ніколи раніше не знав. Мені-то легко робити це, тому що я виріс у вільних умовах. І моя поведінка, як ви, напевно, встигли помітити — це поведінка розбещеної дитини. Я вже поламав всі свої іграшки, але для того тільки, щоб створити нові.

— Багато рекламістів приходять, так чи інакше, до політичного піару. У вас є такий досвід?

— Я займався кампанією першого секретаря Французької компартії Робера Ю на минулих президентських виборах, і результати були найгіршими за всю історію існування ФКП. Можна сказати, що я саботував це. Або, можливо, мені платив насправді Ширак.

— Над чим ви працюєте зараз?

— Закінчую роман. Він стосується подій 11 вересня 2001 р. По-моєму, у ХХ столітті було дві утопії: комуністична та капіталістична. Перша загинула в 1989 році, а друга, можливо, — в 2001.

— Ви досі вважаєте, що сучасний світ безальтернативний?

— Ми живемо в однозначному світі, і потрібно мати право критикувати демократію. Свобода робить людину індивідуалістом, і потрібно вміти жити з нею: вона призводить до того, що людина відчуває себе самотньою. Взагалі, людина звільнена не так давно, протягом тисячоліть були різні обставини, які заважали її свободі — сім’я, релігія, різні правила. Тепер все ліквідували, щоб поставити замість цього тільки одну річ — гроші. Не знаю, чи дійсно це гарна новина.

— Чи можна назвати вас антиглобалістом?

— По суті, цей рух нічого не може зробити, тому що глобалізація зараз всюди. Питання, швидше, зводиться до того, повинні ми бути всі американцями чи ми будемо намагатися зробити наш світ більш людяним і життєздатним. Роль письменника не така ж, як роль державного діяча. У мене немає претензій стати президентом чи повністю змінити цей світ. І коли серед тисяч читачів, які відкриють мою книгу, один відкриє очі на те, що, по суті, є рекламою, моя мета буде досягнута. Я не хочу нікого повчати, давати уроки. Я такий же житель цього світу, як і ви.

— Тоді, до речі, глобальне запитання: як ви ставитеся до подій в Іраку?

— Я не можу сказати, що мені дуже подобається Саддам Хусейн, але у мене немає ніякого бажання, щоб мною керували американці. Я ясно висловився?

— Цілком. Ще одна, крізна тема вашої прози — наркотики. Але про це вже написано дуже багато. Що ж нового ви хотіли сказати своїми «Розповідями під екстазi»?

— Бодлер писав про опіум, Берроуз про героїн... У 1999 я собі сказав — якщо я хочу увійти до підручників світової літератури, я маю написати про екстазi. Це було єдине вільне місце. Адже екстазi — наркотик дуже літературний, тому що дає бажання висловити себе. І література — це сироватка правди, як екстазi.

— Все-таки досить дивне порівняння...

— Що, як не наркотик, примушує вас залишатися закритим і не виходити цілий день на вулицю? Щодня мені потрібна моя літературна доза, інакше я відчуваю, що мені чогось бракує. Якщо я не читаю багато годин щодня, я починаю себе дуже дивно вести. Я чухаю себе і стаю агресивним.

— З яким препаратом, у такому випадку, ви порівняли б кіно?

— Кіно — візуальний препарат, на зразок ЛСД. Воно продукує картинки, образи, як сильний галюциноген. Сподіваюся, що колись перед сеансом всім глядачам видаватимуть дозу якого-небудь препарату.

— У нас свого часу вважали релігію опіумом для народу. А чи є у вас релігійний досвід і чому ви зневірилися в ньому?

— У мене католицька освіта. Я народився в 1965 році й належу до покоління, яке слідувало за поколінням 1968 року. Я — дитя падіння авторитетів. Батьки розлучилися, коли я був ще маленьким. Я виростав у світі без Бога, без цінностей, на які можна спиратися. І запитання мого покоління — що ми будемо захищати, коли все зруйновано, що запропонуємо замість цінностей сім’ї, країни та релігії, які зараз зникають.

— Ну, наприклад, кохання. У вас є кохана дівчина?

— Я закоханий, у мене є наречена. Я вважаю дуже важливим у житті бути закоханим, нехай навіть на 10 хвилин. Проблема не в тому, щоб закохатися, а щоб залишатися закоханим. Світ, в якому ми живемо, робить кохання важким. Наша цивілізація — це цивілізація споживання та бажання. Це суспільство, яке хоче підпорядковувати собі та спокушати і тримається на спокусі. Тому ми закохуємося все частіше, тільки в різних людей. І можна сказати, що в реальності ми споживаємо не тільки продукти, а й інших людей.

— Наскільки я знаю, ви товаришуєте з іншим відомим у нас французьким письменником, Мішелем Уельбеком...

— Я розцінюю його як одного з найбільш видатних письменників Франції. Але я не згодний із тим, що його порівнюють із Зігмундом Фрейдом. Хочу вам нагадати слова Набокова про те, що психоаналіз — це коли грецькі міфи накладають на геніталії. Уельбек робить навпаки. А спільне між Уельбеком і мною — песимізм. Падіння ідеологій вимагає великої обережності. Я належу до стурбованої генерації.

— Я запитав про Уельбека тому, що у вас є ще одна спільна риса: і він, і ви у своїх сюжетах завжди залишаєте шанс на порятунок жіночій статі. Це чоловіча поблажливість?

— Не знаю, як відповісти… Мені соромно, але «99 франків» зарозумілі по відношенню до жінок. Я хотів описати рекламу, яка використовує жінок як повій. Тільки жінки в рекламі оплачуються краще. Визнаю, що ця книга дуже неприязна до жінок, але вона не відображає моє власне до них ставлення.

— Ви багато пишете про повій. А які ваші тарифи?

— Різні. Залежить від того, хто мій клієнт, і від часу.

— Як ви ставитеся до звинувачень в епігонстві?

— Залежить від того, з ким порівнюють. Я хотів, коли починав писати, щоб мене порівнювали зі Скоттом Фіцджеральдом. Але не вийшло. Таким чином, я дуже нещасний, і, можливо, зараз тут перед вами покінчу життя самогубством. Але якщо я це зроблю, то будуть думати, що я це зробив спеціально, через маркетинг. Тому я цього і не зроблю.

— Від чого ви ніколи не втечете у своїх романах?

— Від себе.

— Яке ваше найбільше бажання?

— Я хочу дізнатися, чому я існую. Я не знаходжу відповіді, коли щось використовую; не знаходжу відповіді в задоволенні, в релігії. Я не знаходжу відповіді й тому пишу.

— Навіщо ви пишете?

— На те є три причини. Перша — автобіографічна. У Франції дуже модно описувати своє життя. Це розпочалося ще з Жана-Жака Руссо, продовжилося у Пруста і закінчується крутим молодим письменником, яким я вважаю себе. Так що наша література в ретроспективі — це література копання в самому собі. Навіть батько сучасної французької літератури Ален Роб-Гріє також написав автобіографічний роман. Це все більше розповсюджується, читачі відразу вишукують, де автор говорить про себе.

— Невже нецікаво пофантазувати?

— Якби я сказав, що працюю над романом про вигадану країну з вогнедишними драконами, то ризикував би стати для вас зовсім нецікавим. Мені здається, що нині уява вихолощена з літератури або ж присутня в розважальних жанрах. Зовсім недавно двоє наших значних прозаїків спробували відійти від автобіографічної традиції. У їхніх романах були привиди, магія. Критика їх дуже погано зустріла і це був повний провал. Тому — чи не є ми заручниками нашої пуповини, чи не приковані ми до неї навіки?

— Залишилося ще дві причини. Ви пишете для того, щоб...

— ...критикувати навколишній світ. Писати зараз — один із способів відмови від життя. Сучасний світ — світ швидкості, де дуже багато шуму, світ аркуша — повільний, комфортний, відокремлений. Коли ви розкриваєте книгу, то відмовляєтеся від відеоігор, вимикаєте телевізор. Це правильний шлях примусити мозок працювати. І коли ви читаєте, ви у своїй голові розміщуєте персонажів і розставляєте їхні стосунки. Тобто ви постановник, учасник дійства. Так що книга, як це не дивно — активна форма. Зараз читати чи писати романи — це одна із форм протистояння, боротьби з нашестям мас-медіа. Написання книг — це можливість висловити те, що ніколи не зміг би висловити перед телекамерою. Ось у «99 франках» я критикую рекламу, називаючи відомі торгові марки. Але по телевізору це неможливо. Ось якби вам захотілося покритикувати такий концерн, як «Данон», то вам би не дали цього зробити, тому що «Данон» платить дуже багато грошей за рекламу. ТБ ніколи не погодиться критикувати саму основу свого існування. Коротше, зараз пишуть, щоб висловити думки, які ви не можете висловити в інших місцях.

— А ви купуєте продукцію «Данона»?

— Я намагаюся не дуже її вживати, але це дуже важко, тому що «Данон» виробляє 77% харчової продукції. Я згоден критикувати «Данон», але не можу дійти до голодного страйку.

— І, нарешті, третя причина.

— Коли пишеш, то маєш справу зі стилем, із мовою, з жонглюванням словами. По всьому світу на початку ХХ століття з’явилося дуже багато книг, які було написано дивними способами, дивним синтаксисом, дивними словами. Кафка, Джойс, Фолкнер прокладали дорогу до нечитабельності своїх творів. Особливо ми у Франції після «нового роману» стали великими фахівцями з нечитабельної прози. Згодом, стало зрозуміло, що ми заходимо в глухий кут. Зараз читач повертається назад, до своїх авторів, і його зустрічають дуже гостинно. Звичайно, письменник має право подарувати приємність читачам. І це ще одна причина навіщо писати — щоб викликати різні емоції через те, що написано. Свого читача примусити сміятися, плакати. Я ж спочатку стараюся, принаймні, пошарпати йому нерви. Викликати в нього бажання відшмагати мене по обличчю або закидати гнилими помідорами. Не дуже приємно, але це вже якась реакція. Дуже часто досить написати кілька дурниць, і вся планета змінюється.

— Це ми вже проходили...

— А що? Я, як Фідель Кастро, здатний робити дуже довгі доповіді. Я прираховую себе до рок-зірок. Сучасний письменник має повне право мчати на лімузині. Не розумію, чому письменник повинен жити гірше за Майкла Джексона. Я також хочу мати власний парк атракціонів!

— Так що ж вас може змусити плакати?

— Ну що ви, я дуже сентиментальна людина. Я ховаю свій романтизм і сентиментальність за товстим шаром цинізму, це такий спосіб захисту. Але ваше запитання примушує мене плакати. Пробачте...

— Останнє запитання, цілком у дусі нашої бесіди: що ви їсте на сніданок?

— На сніданок я, безумовно, приймаю кокаїн. І потім мені вже їсти не хочеться...