Лифарь, весна, Київ

На сцені столичної опери три дні різними стильовими відтінками сяяв IХ фестиваль балету «Серж Лифар де ля данс», присвячений пам’яті видатного танцівника та хореографа, киянина за походженням, якому долею було визначено виплеснути всю потужність свого таланту не на рідній землі, а в Західній Європі.

З ім’ям Лифаря асоціюється балет Паризької «Гранд- Опера», якому віддані 30 років життя й творчості цього художника балету, який створив близько двохсот постановок на його сцені.

1994 року в його рідному місті був започаткований конкурс і фестиваль імені Сержа Лифаря, на сцені Національної опери України за участю французьких колег, які танцювали в його виставах, були поставлені три балети в його хореографії: «Ромео і Джульєтта» на музику сюїти П. Чайковського, «Сюїта в білому» Е. Лало і «Ранкова серенада» («Aubade») Ф. Пуленка. Саме ці постановки і склали програму першого дня фестивалю. Їхній неокласичний стиль, основоположником якого став Лифар, і в досить широких рамках якого вів пошук нових форм, дуже близький артистам висококласного столичного балету.

У першому відділенні фестивальної програми була показана «Ранкова серенада», що була вперше поставлена 1946 року в «Опері Монте Карло». Міфологічну сцену зваблення легковажним Актеоном невблаганної мисливиці Діани виконали прима Тетяна Голякова і лауреат Першого конкурсу ім. С. Лифаря Андрій Гура, які продемонстрували як високу виконавську техніку, так і безпосередній гумор, закладений в авторській хореографії, а також у музиці, що тут є не тільки звуковим фоном, але й «декорацією». Твір Пуленка для фортепіано (Оксана Горобієвська) і 18 інструментів виконувався просто на сцені, так що артистам оркестру під керівництвом Олексія Баклана доводилося включатися в драматургію дії, що супроводжується ними.

Друге відділення вечора включало «Ромео і Джульєтту» у виконанні Наталії Лазебникової, ніжний романтизм і проникливість якої настільки захоплюють глядача, і Андрія Гури (прекрасного танцівника, який у цьому номері перевтілився в трагічного закоханого); а також глядачі побачили блискучо-феєричну лифаревську «Сюїту в білому». Цей загальновизнаний шедевр безсюжетного балету, що стверджує естетично-філософську самодостатність танцю як жанру мистецтва, уперше поставлений в окупованому Парижі 1943 року, у виконанні солістів балету Національної опери (більшість з яких — лауреати конкурсів ім. С. Лифаря) через шість десятиріч викликав справжній шквал оплесків захопленої публіки. У «Тріо» сяяли технічною бездоганністю Катерина Алаєва, Ольга Голіца і Тетяна Льозова; в «Адажіо» зачаровували Наталія Мацак, переможниця останнього конкурсу, і Денис Недак, які нагадували скульптуру, що ожила; в блискавичному «Па-де труа» перед Тетяною Голяковою змагалися у віртуозності Максим Ковтун і Хідео Сугано; красу і віртуозність продемонстрували у «Варіацій» Олена Філіп’єва, Наталія Мацак і Сергій Сидорський. Дуже шкода, що «Сюїту» показують лише під час конкурсів або фестивалів. Судячи з теплого прийому публіки, цей балет міг би зайняти найгідніше місце в афіші театру.

Другий день фестивалю було повністю віддано на відкуп нестримної фантазії та новаторства хореографа Ондрея Шотта, художнього керівника Президентського балету Словаччини, у виконанні артистів якого було показано «Одіссея» на музику Міхаеля Коцаба. Це було ефектне синтетичне видовище з глибоким філософським підтекстом, що розповідало про міфологічні мандри чоловіка, котрий заради бойової слави залишив кохану і сім’ю; пройшов усі кола пекла (перемог і поразок, спокуси і розпусти, тріумфу й падіння), що призвели до повного переосмислення свого призначення і місця в житті, тож він зрозумів, що важливіша за все любов.

Хореограф не вперше звертається до теми цього античного героя. Перший варіант «Одіссея» було поставлено ще 1986 року в Празі за участю режисера Евальда Шорма і кінооператора Ярослава Кучера. Двадцять років потому Ондрей Шотт «подорослішавши» повертається до сюжету, маючи за плечима досвід власних поневірянь містами й селами, творчих пошуків та експериментів. Прем’єра нового «Одіссея» відбулась у жовтні минулого року в Кошиці й відтоді витримала більше двадцяти показів, серед них — в Афінах, де нащадки грецького героя з захватом прийняли виставу.

Незвичність цієї постановки полягає у злитті кількох видів мистецтва: балету, вокалу — як класичного, так і рокового, — а також кіно. Музика загалом також вельми різноманітна: за браку конкретної античної мелодики, крім, певно, барабанного бою, М. Коцаб поєднав у один музичний етнос і рок, медитативний джаз і вокаліз, мелодизм і шокуючий музтрилер. Кожний музичний номер пов’язаний з проектованим відеосюжетом і хореографічним малюнком танцю на сцені. Досить вражаючий ролик був зроблений силами одного з артистів трупи Василем Севастьяновим. Так, костюми виготовили також своїми силами — їхній автор Андрій Суханов. У ролях Афіни Паллади, Посейдона, Циклопа, Терезія для відео знялися учасники рок-гурту Міхаеля Коцаба, а сам він з’являється на екрані у вигляді Еола. Вони ж виконали всі рокові композиції. Над іншими вокальними партіями працювали тенор Петер Дворський, контр-тенор Джозеф Ковальський, бас Петер Мікулаш у супроводі Словацького філармонічного оркестру й Оркестру кіностудії, а також двох великих хорів.

Відео, що прямолінійно ілюструє і коментує перипетії сюжету, особливо у сцені оргії переможців, час від часу відволікало увага глядачів від хореографії. Балетмейстер поставив перед танцівниками важке завдання: напруженням усіх творчих можливостей кожного, а особливо солістів, переводити наголос із калейдоскопічних картинок проекцій на себе. Слід віддати належне таланту недавнього соліста Київського балету Сергія Егорова (Одіссей), який останні два роки працює в Кошиці: він зумів із цим завданням упоратися. Артист, подібно до свого героя, який упродовж десятирічної війни та подальших мандрівок, по злій волі Посейдона, був стержнем своєї команди, домінував на величезній сцені, протистоячи гігантським зображенням на екрані. На жаль, прикрий інцидент із коротким замиканням кабелю під кінець вистави і певна паніка (адже могла виникнути пожежа на сцені), не дозволив отримати цілісне закінчене враження від цієї вистави. Проте артисти мужньо дограли до фіналу і вдостоїлися оплесків публіки. І хоча вистава вийшла небездоганна, та все одно дуже цікава.

Для київських балетоманів приїзд Словацького балету цікавий ще й можливістю зустрітися й оцінити успіхи наших екс-танцівників, котрі нещодавно були солістами Національної опери. Так, Пенелопу танцювала Олеся Макаренко — як і Єгоров, лауреат конкурсу ім. Лифаря, Цірцею — Людмила Васильєва — висококласні танцівники.

У подальших концертних номерах, що ввійшли до програми заключного дня фестивалю, глядачі тепло прийняли три номери з участю артистів балету Шотта, показані з програми його нового проекту «Ательє» (Вечір європейської хореографії), прем’єра якого відбулася зовсім нещодавно, 14 березня в Кошиці. Драматичним і дуже сучасним за філософським осмисленням вічної теми життя і смерті був номер «Стікс» на музику Г. Канчелі (його поставив артист балету Максим Скляр). У зворушливій «Колисковій для солдатиків» у хореографії Наталі Хоречної були використані українська пісня «Ой полечко, поле» і рок-композиція «Солдат». Спочатку номер ставився на двох близнюків, а за їхньої відсутності виконувався схожими за фактурою артистами. Роздумів про сутність самотності, розділеності людей був повний і номер на музику М. Хатанакі «В’язні почуттів» (хореографія Іржі Бубенічека).

Знайомство з програмою «Ательє» показало тенденцію глибокодумності навіть найменших номерів, але вплетені в канву заключного гала-концерту, вони контрастували з класичним па-де-де і варіаціями. Запам’яталися публіці виступи артистів балету Національної опери України, учнів Київської муніципальної академії танцю ім. Сержа Лифаря, які своїми номерами додали вечору урочистості. Після півторагодинного концерту не всі глядачі дочекалися «Шехеразади» з прекрасними виконавцями (Олена Філіп’єва й Олександр Шаповал), але в цьому був пробіл не артистів, а постановників вечора, що розтягли програму в часі.