Лист головному редакторові!
Вельмишановна Ларисо Олексіївно!
Давно мав написати й висловити подяку Вам від імені ради Будинку вчених та його адміністрації.
Публікація Дарини Галатченко в газеті «День» від 16 жовтня про започатковану в нас Вітальню аристократичного українського мовлення мала розголос. Із самою ідеєю й початком її втілення нас привітали з НТШ-А (Нью-Йорк). Зацікавився й 1-й канал УТ. Напосівся на Інститут української мови, зробив програму, в якій, зокрема, згадується наша Вітальня. Планують подати те все в етері 21 листопада.
Діячі телебачення визнають слушними наші зауваги щодо якості мовлення, але кажуть, що всі в них у побуті (й коли вимкнено мікрофони) спілкуються на «общепонятном». І на те нема ради. Гадаю, що й бажання. Як наслідок — спостерігаємо процес відмирання нашої мови.
Ви, напевно, зауважували, що українці з діаспори мають виразно не нашу вимову. Це тому, що школа й вулиця сформували їх артикуляційний апарат згідно з вимогами англійської, іспанської та інших мов.
Але ж і ми раз-у-раз сприймаємо українську мову через російську ї вимову на медіа! Інакше кажучи, як іноземну. Просто ми з дитинства до цього пристосувалися й вже не помічаємо, що перебуваємо в аурі окупаційної мови!
Втім, на рівні підсвідомості ми, українці, безумовно, відчуваємо дискомфорт. І об’єктивно втрачаємо свою ідентичність.
Не помічають тих обставин і ті, кому за службовим обов’язком те личило б. Адже щира українська вимова подекуди ще побутує, варто шукати й залучати, і тоді залунає українська мовна мелодика!
