Любов до реалізму чи некомпетентність?

У неділю на Лазурному березі Франції роздали призи головного кінофоруму світу. Соціальна драма 80-річного британця Кена Лоуча «Я, Деніел Блейк» отримала «Золоту пальмову гілку». Другий за значимістю приз, Гран-прі, відійшов канадському режисерові Ксавьє Долану (мелодрама «Це всього лише кінець світу»).

Нагороду за режисуру журі, котре цього року очолював режисер циклу бойовиків «Божевільний Макс» австралієць  Джордж Міллер (цікаве питання — чому саме його запросили судити авторське кіно), розподілило між румуном Крістіаном Мунджиу за «Випускний» і французом Олів’є Ассайясом за «Персонального закупівельника».

Приз за сценарій — в іранця Асгара Фархаді («Клієнт»), а провідний актор з цього фільму Шахаб Оссейна отримав відзнаку за найкращу чоловічу роль. Найкращою актрисою визнано Жаклін Жозе за роль у фільмі філіппінця Брайанта Мендози «Мама Роза», а спецприз журі присуджено британці Андреа Арнольд за «Американську любку».

На неоднозначності цих рішень наголошує переважна більшість спостерігачів. По-перше, журі цілковито виключило будь-які нові чи маловідомі імена. Так, Лоуч і Мунджиу вже отримували «Пальму» — 2006-го та 2007-го відповідно. Долан, рівно як Ассайяс і Мендоза, за останні роки зібрали  цілі колекції високих нагород. Фархаді має «Золотого ведмедя», «Золотий глобус» і «Оскара». По суті, нагородний лист Канн перетворився на такий собі парад ветеранів, патріархів і заслужених лауреатів.

По-друге, спантеличують рішення в ряді категорій. Лоуч — обдарований режисер, він має гідні роботи, котрі заслужено стали європейською класикою, однак прямолінійний, з лобовою, наче в газетній статті, мораллю «Деніел Блейк» явно не належить до їхнього числа. Ймовірно, журі поставило на меті підтримати саме соціальний-психологічний реалізм, не рахуючись з вимогами мистецтва — адже й «Клієнт» Фархаді, й «Американська любка» Арнольд, і «Мама Роза» Мендози — картини саме такого напряму. Проте в Ассайяса і Долана — кіно не соціальне, а просто посереднє. Є серйозні зауваження і по акторських категоріях.

По-третє, як наслідок, поза увагою журі опинились і тонка поетична картина Джима Джармуша «Патерсон», й неординарна за формою «Сьєрра-Невада» надзвичайно талановитого румуна Крісті Пуйю, і головний фаворит канських сінефілів і кінокритиків — блискуча чорна комедія 39-річної німецької режисерки Марен Аде «Тоні Ердманн». Окремо слід згадати й 77-річного автора «Основного інстинкту» і «Зоряного десанту» Пола Верховена, котрий, здається, відкрив друге дихання, вразивши глядачів  новим еротичним трилером «Вона» з неймовірною Ізабель Юппер і, принаймні, за це заслуговував на приз.

Таким чином, така важлива функція Канн, яка виявляти й підтримувати нові чи неординарні напрями розвитку мови кіна, виявилась практично повністю проігнорованою. Можна було би патетично зауважити, що правда життя перемогла правду мистецтва, але, ймовірно, правда полягає в тому, що цьогорічне журі, складене радше з думкою по увагу преси (більшість — актори й акторки, жодного кінокритика, постать Міллера взагалі поза розумінням), просто не орієнтувалося в тому, де знаходиться і яке кіно дивиться.

А втім, майже всі фільми основного конкурсу Канн дуже швидко стануть доступними широкому загалу. Тоді-то й визначаться справжні тріумфатори — тобто, фільми, що залишаться в історії завдяки таланту авторів, а не рішенням групи переважно некомпетентних людей.