Маленькі крила великого майбутнього
До віковічних мрій людства належить бажання літати. Воно нібито й здійснилось, але все одно бентежить як щось несправжнє, бо уяву вичерпати неможливо. Мабуть, тому ця тема цікавить не тільки «технарів» із приводу різноманітних авіаконструкцій, а й митців, які інтерпретують емоційний бік усього, що стосується польотів (уві сні й насправді).
Згадаймо, за свідоцтвами літератури й кіно, якою шаленою була реакція на перші спроби авіаторів відірватися хоч на кілька метрів від землі. Це перегортало сталі уявлення свідомості «догори ногами». Недаремно водночас із технічним переворотом створювався мистецький авангард, думка злітала до нового розуміння кольору й форми.
Не вдаючись до інших чинників появи таких мистецьких явищ, згадаймо й про те, якою поширеною була тема авіації ( і все ж таки — не польотів) у радянські часи. Тоталітаризм, де тільки міг, підкреслював могуть сталевих крил, нервів та м’язів.
Нова мистецька генерація України теж виявилася небайдужою до втілення віковічної мрії людства. Тим більше, що в цьому році ми відзначали 100 років авіації, де наша країна не пасе задніх. Із яким же настроєм митці підійшли до ювілею? Про це можна було дізнатися (або ледь здогадуватись) на виставці «День авіації» у галереї «Дім Миколи».
Перше, що впадає в око, щойно зайдеш у зал — відсутність патетики, що образотворчою мовою означає відсутність яскравих, величезних, ура-випромінюючих творів. Проте робіт багато, хоча й невеликих, досить розмаїтих за технікою і внутрішньою виразністю. Об’єднує їх куратор Микита Кадан, який запросив до участі своїх колег-студентів, завдяки чому проект продемонстрував позицію одного покоління.
От летить над головою скульптурна робота «Авіатор» Г. Кисельової, у постаті якого з кафкіанським жахом поєднуються риси комахи (з крилами одного з перших літаків) і людини в піджаку, модному 100 років назад. «Парашутист» В.Харкевича, зроблений як лялька і теж підвішений на мотузці, — зовсім не людина, а смажена курка, вдягнена, як слід парашутистові: в окулярах, куртці й т. ін. Колаж с паперовим дитячим літачком — у роботі Т.Ковача. Важка серйозність — це не тільки «дурний тон» у сучасному мистецтві, а, мабуть, і те, що заважає адекватно орієнтуватися в світі.
Живопис М. Кадана «Свято повітроплавання» зображує сім’ю на відпочинку. Тато й мама аж повивертали голови, розглядаючи у вишині повітряну кулю, а маленький хлопчик дивиться на глядача, ніби розмірковуючи, в якому столітті йому випало народитись. Їхні жовті засмаглі тіла непевної форми, що ніби розповзаються, здається, взагалі б могли проіснувати без будь-яких думок, лише насолоджуючись пляжем.
В картині І.Михайліва «Однаковий ритм семиденного тижня» (а хіба буває тиждень інакший?) людська маячня теж на першому плані, а десь там за дахами у небі висить (чи летить?) старомодний прямокутнокрилий літак. Зовні ця робота стилізує футуристичні мотиви 20-х років ХХ століття, але викликає, скоріше, ностальгічно-іронічні почуття.
Подібні почуття викликає й «малярська орнітологія», за визначенням куратора, тобто ті роботи, на яких зображено прообраз літака — птаха або навіть янгола (хто ж його добере, з чого все почалося?). «Птах» К. Гнилицької намальований із убивчим натуралізмом, тобто щось чорно-сіре з крилами, що ніколи не злетить. А от червоні янголи І.Михайліва, що грають на музичних інструментах, навпаки, мають багато перспектив потрапити на небо.
«Вітряк» Я.Коломійчука, «Гарбузяна куля» Д.Рубана або «Гуцул» Т.Ковача, можливо, й не збираються літати, проте додають повітроплаванню суто національного колориту, що теж непогано.
Чорно-білі фото Г. Оборської «Авіатриптих» дійсно присвячені історії авіації. А от кольорові фотороботи Л.Наконечної прив’язані до цієї теми вільною асоціацією, вони насичені повітрям і сонячним світлом, а легкі тіні натякають лише на літак чи гелікоптер, що пролітає десь у небі.
Виставка у багатьох відношеннях цікава. Судячи по намірах молоді, вона не збирається будувати майбутнє на брехливому пафосі, а буде вигадливою настільки, наскільки це можливо в прагматичному суспільстві.
