Медитація за Софоклом

Одеський український театр ім. В. Василька, двері якого новому поколінню режисерів відкрили художній керівник театру Ігор Равицький та директор Валентина Прокопенко, своїми останніми прем’єрами привертає пильну увагу столичних критиків.

Першим у новій сторінці історії колишнього Театру Революції було вписано ім’я Гедрюса Мацкявичюса, якого запросили з Москви на постановку «Принцеси Брамбілли» за Гофманом. Далі керівництво театру почало шукати співзвучних його новим естетичним пристрастям режисерів у Києві. Дмитру Богомазову запропонували поставити «Украдене щастя» І. Франка, яке він разом iз командою вірних йому художника Олександра Друганова та композитора Олександра Курія перетворив на сучасну як за змістом, так і за засобами, які його виражають, виставу «Щастя поруч». Далі не менш відомий столичний режисер Юрій Одинокий поставив в Одесі гоголівського «Ревізора». І ось тепер, у грудні, в театрі, який серйозно розгубив за останні десятиріччя глядачів, відбулася прем’єра «Едіпа» Софокла в постановці Богомазова, постановочну команду якого цього разу поповнив композитор Олександр Кохановський. Долю вистави важко передбачити, але на прем’єрі в партері вільних місць не було, а пануючій протягом півтори години медитативній тиші, в якій і народжується магія театрального дійства, може позаздрити будь-який режисер.

На цю, яка народжує особливе напруження в залі, тишу, насамперед, провокує публіку Софокл, текст якого, щоб бути зрозумілим (а для Одеси антична трагедія українською мовою — це подвійне випробування), вимагає особливої зосередженості. По-друге, публіці не дають розслабитися і постановники, розповівши історію батьковбивці, що надихнула Фрейда на психоаналітичні вишукування, мовою символів та метафор. Відштовхнувшись від розхожих стереотипів сприйняття середземноморської античної культури як країни білих напівзруйнованих колон колізеїв і скульптур оголених богів та готових порівнятися з ними силою та мужністю земних героїв, Богомазов разом з Другановим усю цю жахливу історію внутрішнього прозріння і самоосліплення Едіпа, який не витримав тягар гріха, вдягають у добре знайомі нам форми «давньогрецького мистецтва».

Режисер не даремно прибрав із назви п’єси слово «цар», бо Едіп тут нічим своєї царственості не виявляє. Як і всі інші учасники трагедії, що навалилася на них за волею незбагненної долі, він є всього лише античною скульптурою, яка зійшла з постаменту і подібно роботу пересувається в білому просторі, іноді злегка підсвіченому мертвлячим синім світлом «блакитного екрану» (або монітора), що часто використовується Другановим. І тільки майже у фіналі це цнотливо чисте середовище, в якому скульптури, що ожили, пересуваються з напруженням персонажів комп’ютерних ігор, «оскверняється» довгими клаптями червоної тканини, які з’являються зверху, — безкровних трагедій на цій землі, як відомо, не буває (до речі, згідно з Ведами, які підтверджують, що спочатку було Слово, Бог, перш ніж створити людину, вимовив слово «ашриграм», що означає, кров’яний). Лише в останній сцені Едіп (Яків Кучеревський), який осліпив себе, з’явиться перед глядачем голим, без цієї, яка сковує його рухи і, як треба розуміти, думку, оболонки, шкаралупи, з якої він вилупився, немов курча — таке ж безпорадне, але готове вступити в діалог зі світом і Богом. Внутрішнє прозріння виявляється важливішим, ніж втрачений зір (в історії духовних звершень людини є немало випадків, коли святі жертвували очима заради внутрішнього зору, здатності споглядати божественний світ).

Історія давньогрецького царя, який мимоволі вбив батька і вступив у злочинний інтимний зв’язок з матір’ю, що стала завдяки Фрейду чи не найвідомішим міфом, містить багато смислових рівнів. До неї будуть повертатися, навіть коли слава батька психоаналізу кане в Лету, бо вона вміщає в себе щось більше, ніж просто комплекси незадоволеної хіті. Сюжет «Едіпа» є моделлю наших нинішніх взаємовідносин з Богом: щоб насолоджуватися матір’ю-природою, треба вбити батька, якому вона належить і яку він запліднює, тобто Бога. Незліченні атеїстичні теорії і покликані здійснювати це вбивство, що дозволяє людям, які думають про себе як про вінець творіння (царем, яким став Едіп) право підкоряти і експлуатувати природу. Власне, як повчання про наслідки цього ніби безкарного користування тим, що тобі не належить, Софокл і написав свою трагедію, в якій затьмарена своєю уявною владою людина стає безпорадною, жалюгідною маріонеткою в руках Фатуму. Дмитро Богомазов не став розробляти тему заслуженої розплати, для нього ідея внутрішнього прозріння людини, яка втратила зв’язок iз божественним, сьогодні виявилася більш актуальною. Як і всі ми, хто довіряє лише власному досвіду, діти сучасної науки, з її культом емпіричного методу пізнання світу, він упевнений, що шлях до Істини лежить тільки через страждання, що до зірок людина може пробратися, зранившись у нескінченних тернiях мирського досвіду. Мудреці Сходу з цього приводу говорять, що на своєму досвіді вчаться тільки дурні, розумним же досить почути, або, принаймні, побачити, м’яко кажучи, невдалий досвід підкорення світу іншими. Що ж, дай Боже, щоб поставлений в Одеському українському театрі «Едіп» і став хорошим уроком для тих, кому набридло числитися в дурнях, наступаючих на одні й ті ж граблі.