Мова чистого серця
У галереї «АВС-арт» триває виставка «Тополі. Онтологічна вертикаль» Петра Гончара
Цей вернісаж показує лише частину авторських робіт митця. Акцент експозиції — на серії «Арифметика пейзажу» із зображенням ряду тополь. Однак, ця серія лише заповнить певну нішу у творчості Гончара. Багаторічний шлях художника до щирої образотворчої мови довів його до мінімалізму та наївного мистецтва, лаконічного і ясного відображення стану душі. Українська тема дуже переконливо звучить у всіх його творах, адже сам Петро Гончар, як і його дружина — відома співачка Ніна Матвієнко, органічно виростає з культурних коренів свого народу.
«Я півтора року вмовляла майстра на цю виставку, — розповіла власниця галереї «АВС-арт» Алла МАРИЧЕВСЬКА. — Петро не відразу погодився, адже весь час був зайнятий як директор НЦНК «Музей Івана Гончара». Крім того, певний час вiн взагалi не займався малярством. Але коли мова зайшла про серiю з тополей, то Петро нарештi погодився...
Чим цікава ця виставка? Я знаю Петра Гончара з 1990-х, коли яскраво прозвучало творче об’єднання «Братство Аліпія», до якого вiн належав. На жаль, останні 20 рокiв у сучасному мистецтві багато «піни над чистою водою» — цинізму в мистецтвi, якого художникам з «Братства Аліпія» вдалося уникнути. В останні роки у багатьох митцiв та глядачiв з’явилася певна ностальгія за глибиною, чесним розумінням історії. Найголовніше в мистецтві — це щирість, тому мені дуже хотілося зробити у своїй галереї «Рік Братства Аліпія». Ми вже показали глядачам живопис Ніни Денисової, тепер експонуємо твори Петра Гончара, а в майбутньому плануємо зробити виставку Олександра Мельника.
На мiй погляд, «тополі» Гончара — символ українства, вони аскетичні, як молитва чи мантра. Це одночасне прагнення у вищі сфери та певне «заземлення». Тополі як онтологічна вертикаль — це вияв буття матеріального, буття суб’єктивного, біологічного (живого) та соціального. Водночас, це певний символ в мiфологiї та фольклорi: у 1990 роки Сергій Плачинда видав маленький словник староукраїнської міфології, там була така легенда: бог Сонця Сварог полюбив дівчину Полю, але вона не відповідала йому взаємністю, і весь час від нього тікала (це символ того, як Сонце рухається по колу, а дівчина натомість тікає від нього). Ображений за нерозділене кохання, Сварог сказав: «Раз ти — не моя, не будь нічиєю», і перетворив її на струнку тополю... А дівчата, якi бачили цю метаморфозу, дивилися на деревце і казали: то Поля! («то поля») , адже в дереві вони впiзнали душу дівчини...»
ПРИСВЯТА Т.БОЙЧУКУ. ДИПТИХ, 1991. ПОЛОТНО, ТЕМПЕРА
Невеличка за кiлькiстю творiв виставка демонструє ще кiлька інших полотен: «Присвята Т.Бойчуку» (робота — культурної спадщини художників-бойчукістів, якi вплинули на формування стилю Петра Гончара), чудове полотно «На черешні», а також — «Петропавловську Церкву» із серії «Зруйновані храми Києва».
Серед картин раннього періоду — портрет дружини художника Ніни Матвієнко, намальований 1991 року. А диптих «Осьо!» з людиною, що тягнеться до зірки, було створено 1994-го. А вже згадана картина «спогад про Мамая» — 1995 року.
Є в експозиції три чистих полотна, що прикрашають одну стіну, художник каже, що це — найдосконаліші його роботи.
«Коли після закінчення інституту йшов в армію, я все спалив, — зізнається П. ГОНЧАР. — Думав більше не малювати... Тоді був такий настрій. Я вчився за часи соцреалізму, академізму, i це мене дуже гнітило, і не хотів малювати... І думав — бути вільним не художником! Але від малювання ніде не дінешся. Я майже цитую наївне малярство, намагаюся позбавитися прямого реалістичного виявлення, оскільки реалізм дає тільки зовнішню «шкаралупу». А хочеться , щоб від цієї форми нічого не позбавляло, а позбавляла тільки сама суть, ідея. Чим більше руйнуєте форму, тим більше можна нею моделювати свій внутрішній світ чи філософію».
З нових робіт митця є кілька пейзажів. Їх створено в дещо іншій манері кілька років тому. «Там експресія. Не знаю, чому мені так хотілося малювати», — каже художник.
Окремий світ містить серія полотен, на яких зображено тополі й нетополі. За основу митець взяв горизонти довкола свого села. «У той бік виїжджаєш — тополі, в інший бік — знову тополі, — згадує Петро Гончар. — І вони мені десь засіли... Й оце поєднання вертикалі, та й вони такі довгі, як горизонталь. Це безкінечність туди й туди».
Вернісаж можна побачити до 12 квітня.
Фото надано галереєю «АВС-АРТ»
