«Моїй дружині не подобається мій образ придурка і п’яниці»

— Яшо, як ви опинилися в «Одеській комунальній квартирі»?

— Коли я працював в Одеському порту зв’язківцем, з’явилася думка створити портову команду КВК. Причому я сам добирав команду — і учасників, і авторів сценарію. Це було в 1987 році, коли почав відроджуватися КВК по всьому Радянському Союзі, одесити давали фору всім іншим веселим і кмітливим країни, і я гордився тим, що народився в Одесі. Наша портова команда також представила свою програму. На жаль, далі однієї гри ми не пішли. Це був єдиний раз, коли я виходив на сцену як кавеенник. Там мене й запримітив Юра Волдарський — легендарна особистість для Одеси. До речі, саме він був ініціатором конкурсів краси. І скільки б не сперечалися Москва й Пітер з приводу того, хто перший у Союзі провів змагання красунь, авторське право законно належить Одесі. Саме тут у вересні 1987 року вперше в СРСР пройшов конкурс «Міс Одеса». У нас просто вкрали ідею. Ще 1988 року таке й на думку нікому не могло спасти. Тоді радянський обиватель сприймав подібне як низький рівень культури, на «красунь» реагував, як на повій. Так ось, Юра Волдарський, будучи художнім керівником «Джентльмен-шоу», запросив мене на роль Яші. Можливо, це випадкова паралель, свого часу Михайло Жванецький також починав з одеського портклубу. Мені навіть лестить, що наші біографії чимось схожі.

— Ім’я «Яша» — сьогодні ваша візитна картка. Ви навіть не взяли псевдоніма, наприклад, як Іра (Сима).

— Раніше я жахливо комплексував з приводу свого імені. І коли був дитиною, навіть рідні вважали за краще звати мене не Яшею, а Яником, зменшувально від імені Яніслав. І вже коли я виріс, коли поступав і не поступив до театральних інститутів — ГI Т IСу і «Щуки». Коли казав приймальній комісії, що я одесит — зацікавлювалися, але варто було вимовити мені своє ім’я та прізвище — помітно насторожувалися. Важко було довести щось, що могло б реабілітувати мене в їхній думці. Це стало причиною того, чому я тоді частково розчарувався в професії, яку вибрав. Подумував навіть піти в моряки, тому що я спокійно служив би в органах, міг сказати, що я не єврей, міг, нарешті, поплавати й повернутися назад.

— Ви зробили правильний вибір?

— Інакше й бути не могло. Ще коли я вчився в школі, мої однокласники часто просили: «Зірви урок, щоб училка звалила». Я не знав, що треба було зробити для цього, хоч усі знали, що я вмію це робити. У мене вийшло це якось само собою. На прохання я не міг, розгублювався. Секрет полягав у тому, що я любив привернути увагу до себе. У мене це виходило краще, ніж у нашої вчительки, яка в таких випадках психувала і виходила з класу. На цьому урок і закінчувався. Взагалі-то, за своєю вдачею я боявся викладачів, викликів батьків до школи. Мені нерідко вдавалося якось уникати цього, ймовірно, допомагала дитяча чарівливість. У дев’ятому класі я змінився, напевно, зрозумів, що дорослішаю. До цього часу я вже був у народній студії кіноактора і розумів, що хочу стати професійним артистом. Треба було припиняти дитячі пустощі. Відводив душу вже безпосередньо в студії. Сьогодні просто приємно, коли ті викладачі, які виганяли з класу, ставили в куток, щороку запрошують на вечір випускників і радісно оголошують, що прийшов «комунальний» Яша.

— Ви любите імпровізувати?

— Обожнюю. Хоч наявність експромту нерідко залежить від партнера. Із Симою, наприклад, його багато. А ще, звичайно, від обставин і настрою. Якщо глядач приймає — починається емоційний підйом, це заводить. Я особливо задоволений собою, коли на знімальному майданчику мені вдається розсмішити Олега Школьника або Олега Філімонова. Школьника «розколоти» надзвичайно складно — це справжній професіонал. Але коли все ж виходить, це звичайно супроводжується фразою: «Ви подивіться на його пику!» А останній концерт гастролей у нас взагалі не обходиться без імпровізацій. Ми називаємо його «зеленкою». Точно не знаю, напевно, це щось близьке фразі «дати зелене світло», тобто можна злегка відхилитися від сценарію. Протягом усього виступу будь-хто з нас може, наприклад, виявити, що підсунули не ті речі, з якими треба працювати на сцені перед глядачами. Тоді починається вимушений експромт.

— Чи ревнує дружина вас до вашої професії. Як вона сприймає Яшу з одеської комуналки?

— Я за своєю вдачею людина дуже товариська. Хоча у звичайній компанії я не люблю проявляти свої акторські здібності. Але якщо опиняюся в оточенні професіоналів, у мене виникає сверблячка заявити про себе, так би мовити, перетягнути ковдру на себе — ефектно розказати анекдот, смішну історію. Таня, моя дружина, завжди мене обсмикує, проте, як і будь-яка жінка, вона завжди вимагає до себе більшої уваги. Ми разом майже десять років, але бувало, що доходило до крайнощів: або я, або робота. Не обходиться й без жіночих ревнощів, оскільки зі своєю партнеркою Ірою я проводжу безліч часу на зйомках. Але справа навіть не в Симі. Тані не подобається образ мого Яші — придурка і п’яниці. Люди все побачене на екрані екстраполюють на реальне життя, сімейний побут. Коли знайомі дізнавалися, що вона дружина Яші з «Одеської квартири», то відповідно думали, що в житті я такий самий Яша, якого показують по телевізору, хоч насправді не схожий, навіть зовні. Нас з Ірою часто запитують про одне й те ж саме: чи не одружені ми. На відміну від мене, Симі це навіть лестить.

— В «Одеській комунальній квартирі» всі розмовляють російською мовою.

— Одесити — дуже поступливий народ, їхній особливий шарм — у тому, що до всього вони ставляться з іронією і терпимістю. Сьогодні нас примушують розмовляти українською мовою. І хоч усі ми розуміємо, що живемо в Україні, але, наприклад, багато батьків, як і раніше, хочуть віддавати своїх дітей до російськомовних шкіл. Де б принаймні був хороший курс російської літератури. Наша культура слов’янська. Викладачі, які вчили мене російській мові в 70-ті, сьогодні залишають Україну, бо розуміють, що роботи тут їм уже не знайти. Історію змінити не можна. Але до української мови рано чи пізно прийдуть. По дитинству пам’ятаю, що коли раніше хтось говорив українською мовою, його вважали «рогом» із сільської місцевості, благо такого сьогодні немає. Важко наполягати на тому, щоб змінити мову, якою мислять дві третини країни.

— Джентльмен-шоу регулярно виходить на каналі ГРТ…

— Нашому керівництву, безумовно, дуже вигідно працювати з ГРТ. Це міжнародний канал, завдяки якому нас дивляться не тільки в СНД, але й у світі. Коли, наприклад, ми були в Ізраїлі, нас навіть пізнавали на вулицях. Влаштовує і те, що після фінансової кризи серпня 98-го, нам не платять ні копійки, а всі гроші віддають спонсорам, які субсидують програму. Проте «Джентльмен-шоу» приносить великий прибуток ГРТ. І доти, поки наша передача буде приносити гроші ГРТ, вона буде виходити в ефір.

— Як ви уживаєтеся зі своїми конкурентами?

— «Джентльмен-шоу», «Маски-шоу», «Каламбур», «Городок» — це гумористичні програми, які не перетинаються і не конкурують. Кожна має свій стиль, свою нішу. Було приємно, коли Юрій Стоянов («Городок») на скептичну критику на адресу «Джентльмен-шоу» з приводу білих шарфиків та інших повторів відповів, що бути в ефірі 10 років і мати рейтинг — свідчить багато про що. «Джентльмен-шоу» сприймають по-різному, частіше негативно. Але при цьому треба віддати належне авторському складу, який завжди шукає нові форми. У вересні, крім «Новоруського телебачення» і «Вована Сидоровича», не залишиться жодної старої рубрики. «Одеська комунальна квартира» існує вже 7 років. Це, на мій погляд, найцікавіший з усіх розділів «Джентльмен-шоу», який більшою мірою передає одеський колорит. І художній керівник дійшов висновку зробити «Комуналку» окремим серіалом. З вересня вона саме так і буде виходити. Поки тільки на українському телебаченні, але я впевнений, що незабаром вона з’явиться й на російських екранах.

— Ви були гостем у цьому році на третьому міжнародному кінофестивалі «Бригантина-2000» в Бердянську...

— В Україні сьогодні найпопулярніший фестиваль — «Таврійські гри», але в ньому беруть участь здебільшого музиканти. Що стосується кіно, театрального мистецтва, подібного фестивалю на високому рівні немає. Бердянськ має найбільші шанси стати центром кінофестивалю в Україні. Навіть Київ програє йому в цьому відношенні. По-перше, географічне розташування. По-друге, ставлення влади. Навіть Одеса на сьогодні не потягне того, що можна зробити в Бердянську. Щоправда, явно бракує фінансів і могутньої реклами. У Росії про нього знають дуже поверхово. Акторів запрошують в основному по знайомству. «Бригантина-2000» — це новонароджений фестиваль, але в нього дуже велика перспектива. На жаль, помер одеський кінофестиваль.