На шляху до середньої школи
— Якби я був президентом...
(Взагалі-то, це регрес — рік тому мрії про справедливе перевлаштування життя моя дитина починала передумовою «Якби я був мільйонером...,» ще раніше — «чарівником». Дрібніють запити. Так, дивись, докотиться до депутата чи директора фірми...) — Якби я був президентом, я б дав кожному ділянку землі, насіння, інструменти — нехай вирощує і продає або сам їсть. От і не було б жебраків...
— Сам вигадав? — розчулююся я. — Ах ти, мій соціаліст малолітній, дай поцілую!
Ідея загального благоденства на рівні лопат із держаками рівної довжини, ділянок рівної площі (з маленькою власною домною на кожній ділянці) досить доступна дитині. Надлишки, які утворюватимуться, суспільство вилучає на свою користь, забезпечуючи натомість безкоштовне навчання й охорону здоров'я. Усім? Ні, звичайно, — тим, хто працює. А що робити з тими, хто не працює?»... Ленін не любив тих, хто не працює. Він про них сказав: «Нехай вони взагалі нічого не їдять, якщо не хочуть працювати» (цитую без претензій до Зощенка). Просто, розумно, справедливо. Єдина тонкість: треба якимось чином перешкоджати якісному зростанню. Люди не повинні працювати дуже добре, інакше надлишків стане багато й питання їхнього перерозподілу значно ускладниться. Наслідки можуть вивести суспільство за рамки мирного творення. Лопата й шматок землі — і годі! І прості людські радощі: тепла днинка (для людей старшого віку), відчуття власної молодості (для молоді), кінець робочого дня (для всіх). Суспільство жебраків, які самі себе забезпечують, не дуже освічених, у міру здорових, — справді, ми жили зовсім непогано... Проста й сувора краса тогочасного життєвого устрою здатна і зараз зачарувати учнів молодшої школи. А середньої?
