Наступного разу вона гратиме в українській в’язниці
П’єрет Дюпуає — актриса й режисер, а крім того, автор п’єс для своїх постановок. Вона володарка вищої театральної нагороди Францiї, має численні театральні призи. Нею опубліковано 13 книг, у тому числі й ті, де П’єрет описує свої виступи у в’язницях різних країн світу. В численних виставах за творами відомих авторів (Ріцос, Андреєв, Данте, Селін, Мопассан, Берберова, Жорж Санд) вона дивовижним чином незримою ниткою з’єднує персонажа й автора, розмірковуючи про їхні долі, проводячи аналогії з сучасністю.
— Мадам Дюпуає, ви постійно створюєте моновистави за творами класичної літератури, а чи є у вас вистави на теми сучасності?
— Я зазвичай роблю дві нові вистави на рік. Одну — за творами відомого автора, другу, як правило, на соціальну тему, на тему, яка в даний момент актуальна в суспільстві. Іноді це проблеми вічні: смерть, старість, виховання дітей, іноді — роздуми з приводу смертної кари, расизму й подібних речей.
Іноді виявляється, що ті біди, які ми вважаємо характерними лише для нецивілізованих країн, у замаскованій, прихованій формі існують поруч із нами. Наприклад, я створила одну виставу на тему неприпустимого ставлення до дітей, про ті знущання й жахливі умови, в яких живуть діти в деяких країнах світу. Вона починалася з глобальної постановки проблеми, але до кінця коло звужувалося, й глядач несподівано для себе усвідомлював, що насилля над дітьми існує поруч, у Європі, в нашій Франції, на сусідній вулиці... Людина має бути уважна до того, що відбувається навколо неї, поруч із нею, в її власній душі. Для мене дуже важливо дати глядачеві імпульс, змусити його замислитися.
— Ви не втомлюєтеся їздити так багато?
— Ні, не втомлююся, бо це величезне щастя — мати улюблену професію. Це доля вибраних. У 12 років я почала відвідувати театральні курси, а в 15 уже грала на сцені. Й у 15 я зустріла мого майбутнього чоловіка, а коли мені виповнилося 18 — ми одружилися. Мені говорили: «Ти вийдеш заміж і залишиш театр». Я залишила чоловіка. Мені говорили: «В тебе будуть діти — ти залишиш театр». Я народила в 19 років. На 9-му місяці я з величезним животом грала на сцені, а в гримувальній сиділа акушерка на випадок, якщо в мене почнуться пологи. Я ще встигла в останній місяць вагітності з’їздити на гастролі до Лондона, а через чотири дні після пологів уже знову була на сцені. Я скрізь возила з собою свою маленьку дочку, а сьогодні вона відома художниця. Якщо ви жертвуєте професією заради своїх близьких, ви рано чи пізно почнете докоряти їм у цьому. Добре, коли все складається гармонійно — й сім’я, й діти, й робота. Але кожна людина — чоловік чи жінка — повинна тримати свою долю в своїх руках.
— Ви знімаєтеся в кіно?
— Дуже мало, бо театр займає весь мій час. Але я знімалася лише у відомих режисерів, таких як Клод Шаброль, Клод Лелюш, Федеріко Фелліні. Ми дуже потоваришували з Федеріко та Джульєттою, й він дав мені права на створення моновистави за його фільмом «Дорога». Це єдиний раз у житті він дав комусь право на використання матеріалу своєї картини.
— Музика у ваших виставах настільки вдало підібрана, що вона стає втіленням незримо присутніх персонажів...
— Ви знаєте, я боюся щось комусь передовірити. Я займаюся всім: режисура, декорації, костюми. Музику підбираю сама, а оригінальну музику композитор пише, прослухавши текст і під моїм керівництвом. Я пояснюю йому, чого хочу. Музику до вистави «Бал у Бальзака» написав дуже талановитий сліпий композитор.
Потім усі шуми, звуки, паузи й, звісно, музика записується на плівку, тривалість цього запису дорівнює тривалості вистави. Так я впевнена, що в потрібний момент хтось не забуде натиснути на кнопку, і стукіт у двері, наприклад, лунає саме тоді, коли це має бути. Але це ставить мене в дуже жорсткі рамки — я повинна слідувати плівці. Й я знаю, що ось на цю репліку в мене є рівно 10 секунд, а на ці декілька кроків — дві. В мене немає права на помилку, заминку, інакше дія не співпадає зі звуковим рядом. Тому я тримаю себе в формі: не курю, не п’ю, займаюся спортом, обливаюся холодною водою... Крім того, я граю паралельно декілька вистав, що також складно. Після України я їду до Арабських Еміратів із виставою за Жорж Санд.
— Ви не плануєте виступити в українській в’язниці?
— Планую. Але на це потрібен спеціальний дозвіл, така процедура вимагає часу. В перший свій приїзд у країну я виступаю в театрах і знайомлюся з країною, а вона зі мною. В наступний приїзд я вже намагаюся зіграти у в’язницях. Цим людям також потрібна надія, вони не всі переконані злочинці...
«Я навчилася ніколи не боятися того, що відрізняється від мене й звичного мені, — цитує П’єрет Дюпуає газета «Уїк-енд Скотт», — без любові нічого не можна побудувати, а без інших людей людина не існує. Театр це відчув. Тому я сповнена глибокої ніжності й захоплення своєю професією. Вона допомагає мені день у день служити людям найбільш щирим чином».
