Не журись!
Із чого сміємося?
Але що для одного народу є смішним, для іншого може бути непомітним або й зовсім не зрозумілим. Зокрема, деякі американські комедії намагаються привчити глядача, що дуже смішно, коли одна людина лупцює іншу по голові. Вони хочуть переконати увесь світ, що людська голова є замінником спортивного інвентаря. Але чи насправді смішно, коли жінка наносить синці іншій бейсбольною битою? То, власне, над чим сміються українці — запитуємо у респондентів «Дня».
Сергій ДЯЧЕНКО, письменник:
— Вважаю, що національних особливостей гумору не існує. Є комедія інтелектуальна, де велику роль грають іронія, підтексти, контексти, а є комедія трюків і гегів — з неї, власне, розпочався жанр кінокомедії. Пригадайте ковбойські фільми: у задимлену пивницю вбігає розлючений чоловік, всім наказує підняти руки вгору, і навіть годинник із переляку піднімає свої стрілки догори — ото і є гег. Особливо на такі трюки багаті американські комедії. Трапляється, що вони бувають несмішними, а то й зовсім вульгарними, натуралістичними. У них часто-густо йдеться про людські фізіологічні потреби. Хоча у американців є й цікаві ліричні комедії, наприклад, «Моє велике грецьке весілля» Джоела Евіка чи «Знайомство з батьками» Джей Роуч...
Мені більш до вподоби інтелектуальна комедія, де можна зустрітися з самим собою.
Найяскравішим її героєм вважаю Чарлі Чапліна. Він створив екранний образ відчайдушного, безтурботного, навіть дивакуватого чоловічка, який протистоїть агресивно-налаштованому світові. Згадаймо «Вогні великого міста», «Золота лихоманка», «Малюк». Чаплін умів розчулити, змусити переживати і плакати. Він здавався одним із нас. І ми сміялися над собою від душі.
До інтелектуальної, власне, української комедії належить «За двома зайцями» режисера Віктора Іванова з легендерними акторами Олегом Борисовим та Маргаритою Кринициною.
Події відбуваються у XIX cтолітті, а прототипів героїв знаходимо й нині. Серед нас є Голохвастови та Проні Прокоповни. Проня, власне, у мене викликає симпатію. Пам’ятаєте, «не за ваші магазини я йшла, я вас любила».
А прекрасні радянські комедії Ельдара Рязанова, Леоніда Гайдая, Георгія Данелія! В них говорилося езоповою мовою, і ми, глядачі, почувалися у змові з режисерами, сміючись над системою і людьми, що вона породила. Одна роль Нони Мордюкової у «Діамантовій руці» чого варта! Ще в юності, у 50-ті роки, я крадькома від батьків ходив разів із п’ятнадцять на «Карнавальну ніч» Ельдара Рязанова. Із задоволенням переглядав кілька разів «Іронія долі, або З легким паром» Ельдара Рязанова, «Осінній марафон» Георгія Данелія... Ці фільми були добрими, моральними. Тоді ми усі жили за принципами, а тепер — за поняттями. Нині на зміну іронії, тонкому психологізму, трагі-комічності прийшло суцільне шоу.
Радянські комедії давно перейшли часовий рубіж. Моїй доньці щойно вісім, коли вона підросте, їй теж буде цікаво подивитися їх. Я переконаний.
Маргарита КРИНИЦИНА, актриса:
— Я — довгожитель комедії. Довгожитель і моя Проня Прокоповна. Інколи запитую себе: чому понад чотири десятиліття цей фільм йде на телевізійному екрані, а вистава Михайла Старицького не сходить із театральної сцени. Я дивилася постановки Молодого театру з Тамарою Яценко у головній ролі, Театру імені Івана Франка... Навіть бачила цю картину, адаптовану англійською мовою для іноземців. Думала, може не сприймуть? І хоч інтерпретації були різними, і навіть героїв переносили у наш час, але ідея залишається та ж: за двома зайцями поженешся, жодного не спіймаєш. Сюжет класичний, розгорнутий Старицьким на українському грунті. Скільки у світовій кінокласиці стрічок, де колізії розвиваються довкола трикутника: він і двоє жінок — люба і нелюба, чи навпаки вона — коханий і нелюб, або шлюб за розрахунком! Комедія взагалі будується на протиставленнях: бідність — багатство, кохання — розрахунок, розум — дурість, скупість — щедрість... І ми, сміючись з Голохвастова чи Проні Сірко, кепкуємо з себе — дрібязкових міщан, зухвалих городян. Ось так точно ведемо господарство, вилазимо зі шкіри, щоби вивчити дітей, зібрати посаг донькам...
Мені приємно, що з українських комедій передусім згадують «За двома зайцями», але є ще неперевершені «Сватання на Гончарівці», «Москаль-чарівник», фільми-вистави «Мартин Боруля», «Фараони», опери з елементом комічного «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського чи «Наталка-Полтавка» Миколи Лисенка. В них дуже тонко відображено психологію українців, відтворено український гумор: «Чия земля? Калтчина».
Мені дуже подобаються італійські комедії. Вони — реалістичні. Італійці сміються зі свого побуту й сім’ї — сміються з італійським темпераментом, гучним биттям посуду та голосним з’ясуванням стосунків. І хоч у тамтешніх чоловіків родина — це традиція, та коханка — це правило. І як тільки стає відомо про її існування, в хід ідуть миски, чашки, банки! Прекрасний дует Софі Лорен і Марчело Мастроянні втілював справжню і надуману ідилію італійської пари в «Одружені по-італійськи» Де Сіки, «Розлучені по-італійськи» П.Джермі. У тих картинах є характер, настрій, темперамент. Свирид Петрович Голохвастов сказав би, що вони «очень, очень и очень!»
Володимир ГОРЯНСЬКИЙ, актор:
— Здебільшого я граю у трагікомедіях, де трагічне співіснує з комічним. На таких виставах люди і плачуть, і сміються. Зрештою, сміх буває різний: радісний, приємний, злісний, в’їдливий... І комедії бувають різними: ті, які покращують настрій, примушують задуматися над піднятими проблемами чи залишають порожнечу на душі. Останнім часом знімають комедії — чи то російські, чи американські, що легко сприймаються. А насправді комедія, як це непарадоксально звучить, дуже глибокий жанр. Вона спонукає глядача піднятися над побутовою логікою і подивитися на речі, навіть буденні, по-філософськи.
Люблю прекрасні французькі комедії з П’єром Рішаром, Луї Де Фюнесом, Жераром Депардьє, наприклад «Високий блондин у чорному черевику» Іва Робера, «Татусі», «Втікачі» режисера Франсіса Вебера. Ці комедійні стрічки — наче добрі казки для дорослих. І хоч кажуть, що французи сміються над власною скупістю, нехай собі. Але той сміх над своєю дивакуватістю, наївністю добрий, неосуджуючий. Вони показують і приймають себе такими, якими є насправді. Хіба це неабияка сміливість — сміятися над самим собою щиро, не виправдовуючись?
Американські комедії не дивлюся, надто простакуваті й примітивні серед них трапляються. З них запам’ятався хіба що фільм режисера Біллі Уайлдера «У джазі тільки дівчата» з Мерілін Монро. Із задоволенням переглядаю комедійні бойовики з Джекі Чаном. Варто згадати його акторські та режисерські роботи «Непереможний дракон», «Містер Гонконг», «Проект А». На тлі рукопашних боїв, єдиноборств, дотепні жарти героя — це жарти справжнього чоловіка.
А влучні вислови з радянських кінокомедій: «Треба, Федя, треба!», «Будете в нас на Колимі...», «Якщо людина — телепень, то це надовго»... Ці висловлювання настільки оригінальні, вони з наших буднів!
Грузинські фільми, особливо, короткометражні — також мої улюблені. Цей колоритний кавказький гумор у картинах Георгія Данелія «Міміно», «Кін-дза-дза», «Не журись» — щось неймовірне!
