Неперевершена Чіо-Чіо-сан

У дитинстві Ірина старанно вчилася гри на фортепіано, а бажання співати формувалося головним чином під враженням від фільму за участю Маріо Ланца. Хоча при першому відвідуванні опери в п’ятому класі вона навіть заснула на «Хованщині».

На сцені оперної студії Київської консерваторії Ірина дебютувала в партії Лізи Бричкіної в опері Кирила Молчанова «А зорі тут тихі...». Тоді відбувався всеукраїнський конкурс оперних студій. І раптом за день до виступу диригент Георгій Стрелецький оголосив: «Вирішено показувати оперу цілком, а не уривок, але оркестрової репетиції не буде». Можна уявити собі хвилювання, що охопило тодішню першокурсницю. Усю ніч Ірина провела «обіймаючись» із клавіром. Адже належало без додаткової підготовки проспівати вдвічі більше матеріалу, включаючи надзвичайно складну сцену загибелі Лізи, в якій вона тоне в болоті. Коли наступного вечора Ірина вийшла виступати, їй здалося, що вона оглухла й не чує музики. Перед очима бачила лише руку диригента, завдяки якій успішно і проспівала весь спектакль. Роботу студентів високо оцінило журі: вона навіть посіла перше місце на конкурсі. Екстремальний дебют став справжнім шоком для співачки. Після цього в неї на цілий тиждень зовсім зник голос. Але незабаром чимось цілком звичним стало не лише виходити на сцену, а й співати без оркестрової репетиції...

Мало хто знає, яким був шлях Ірини до однієї з її найулюбленіших партій — вердієвської Віолети. Спочатку їй говорили, що ця партія в київській Опері традиційно виконується колоратурними сопрано, і їй співати в «Травіаті» не варто. Уперше Семененко заспівала Віолету три роки тому в Баку. Про дебют її попередили за три місяці. Мізансцени довелося освоювати в Києві, причому ударними темпами, заручившись підтримкою Валентини Реки. Разом з Іриною в Баку поїхав тенор Олександр Дяченко. Київських співаків там чудово зустріли, але попередили, що в них немає суфлера. У фіналі спектаклю Ірина відчула, що забуває італійський текст! Що робити? І тут на допомогу прийшли колеги, вони почали самі суфлірувати її партію!

Ірину Семененко заслужено вважають неперевершеною Чіо-Чіо-сан. У київському спектаклі «Мадам Батерфляй» героїня вбиває себе, робить харакірі, зайшовши за ширму, публіка при цьому бачить тільки, як сповзає по шторці ширми білий шарф. Але Ірина вважала це рішення непереконливим. Адже Чіо-Чіо-сан — у себе вдома, її смерть — своєрідний виклик, відповідь Пінкертону. Упродовж п’яти років Ірина поривалася умовити режисера змінити цю мізансцену. Після смерті Ірини Олександрівни Молостової, коли спектакль було передано Валентині Реці, Ірина зважилася на сміливий експеримент. У фінальній сцені вона зробила зовсім не так, як було задумано режисером. Вийшла з-за ширми і, пройшовши до авансцени, заколола себе бутафорським кинджалом, сидячи спиною до публіки. Щоправда, про своє рішення довелося попередити партнера Андрія Романенка. На наступному спектаклі вона повторила цей фінал, але вже в присутності режисера. Обуренню не було межі — відразу після закінчення спектаклю Ірина вислухала чимало докорів у творчій «самовправності». Але коли Ірина вийшла на загальний уклін, то, щойно вона з’явиться, зал вибухнув шаленими оплесками. Такий результат пом’якшив гнів режисера, і вже через кілька хвилин Валентина Река примирливо сказала: «Але фінал усе одно слід ще допрацювати».

Одного разу на гастролях у спектаклі «Ріголетто» у знаменитому дуеті Джильди і Герцога тенор зненацька забув текст і замість співати дивився божевільними очима на Ірину, стискаючи їй руки. Співачці довелося самій доспівувати весь дует, ніжно потискуючи руки партнеру й в усі способи даючи йому зрозуміти, що все, мовляв, гаразд, не хвилюйся.

Взагалі ж, підтримка колег на сцені — головний компонент успіху будь-якого спектаклю. Iноді Iрина, повернувшись спиною до залу, прямо на сцені тихенько каже партнеру: «Як ти добре співаєш! Який ти гарний! Як чудово узяв високу ноту!» Це відбувається за лічені секунди і приховано від слуху й погляду глядача, але чи варто говорити, як надихається будь-який оперний герой-коханець, чуючи від партнерки такі слова під час виконання своєї арії! Від такої підтримки виграють усі — спектакль стає справжнім святом і для публіки, і для виконавців.

Не таємниця, що Семененко віддає данину й неакадемічному жанру. Вона виконує пісні з мюзиклів, а «в житті», до речі, завжди не проти заспівати народну пісню — справжнім народним «відкритим» звуком... Знято кілька кліпів і телеконцертів різних пісень, виконаних у дуеті з Михайлом Дідиком. Але в цеху наших естрадників вона виглядає «білою вороною». Чимало наших «зірок» не звикли працювати «вживу» й не ризикнули б без фонограми заспівати навіть у такому невеликому й акустично сприятливому залі, як зал Національної філармонії. Є спільні плани про творчу співпрацю з Іриною Сказіною і ансамблем «Джаз-експромт».

Про що сьогодні мріє Семененко? Наприклад, заспівати в дуеті з Елтоном Джоном або з Вітні Х’юстон. Скажете, фантазії? Як знати... прима опери готує новий сольний концерт під назвою «Мої мрії». Збирається виступити в опері Пуччіні «Сестра Анжеліка» у філармонічній постановці.