«Ностальгія» залишиться у Києві

Робота «Ностальгія» стала безперечним хітом торішньої виставки «Жіноча справа» (куратор Юрій Мацюк), яка представила у музеї експериментальну творчість художниць української еміграції. А сама виставка, на радість столичних шанувальників мистецтва, ознаменувала звернення муніципального музейного середовища до contemporary art.

Завдяки відкритості актуальних естетичних пошуків із боку керівництва Музею історії міста Києва й ентузіазму співробітників, у його філії — Музеї культурної спадщини — ведеться робота зі створення першої в Україні постійної музейної експозиції сучасного мистецтва. Її концепція, виходячи зі спеціалізації філії, обмежується творчістю представників української діаспори. «Ностальгія» Гершуні займе у ній гідне місце, а поки наукові співробітники вивчають її мистецтво, «Єва» відповідає на запитання «Дня».

— Як ви виявилися в Канаді та чим сьогодні там займаєтеся?

— Пошуки нової, у значенні — відмінної від київської на той момент, арт- ситуації — це, напевно, головне, що підштовхнуло мене як художника поїхати з рідного міста п’ять років тому. І ще ряд запитань суто екзистенціального характеру, над якими доводиться працювати до цього дня.

Нині я викладаю малюнок і дизайн у коледжі класичної анімації, образотворчих мистецтв і дизайну та працюю над новою серією колірних абстракцій після вимушено довгої перерви.

— Чи знадобився вам досвід навчання на факультеті мистецтвознавства Української академії мистецтв?

— Академічна освіта — як портативна персональна бібліотека, навіки вмонтована в голову. Систематичні знання в галузі теорії й історії мистецтва, отримані у київській Академії — це кредитна картка з необмеженим лімітом у моїй викладацькій діяльності, де необхідні історичні референції, посилання на старих майстрів і сучасних класиків. І з власного досвіду повинна сказати, що рівень освіти в Українській академії мистецтв не поступається найпрестижнішим вищим навчальним закладам світу. А як художнику мені пощастило зустріти свого майстра-вчителя поза стінами академії — Олександра Георгійовича Полуянова, дякуючи якому і за методом якого я сьогодні вчу малюнку своїх студентів. Ну, а іншому, як правило, вчить життя.

— Чиї твори — художні і критичні — найбільше на вас вплинули?

— Реалізм і сюрреалізм — дві основні течії, які для мене співіснують як вічна і нероздільна алхімічна субстанція. Пол Дельво: його світи, наелектризовані внутрішнім бажанням і пристрастю, і зовнішнім емоційним вакуумом, де вулицями бредуть жінки у «лунатичному» екстазі, напевно, імпонують мені найбільше. Моя інсталяція, представлена у київському проекті куратора Марти Кузьми «Sugar Plum Vision» декілька років тому, має пряме візуальне й емоційне посилання до Дельво.

— Які з художніх проектів, у яких ви брали участь останнім часом, здаються вам найбільш цікавими?

— Один із найбільш непередбачених проектів, у яких мені довелося брати участь у Канаді, був груповий проект «Revolutions». Його результатом став випуск CD, де представлені індивідуальні звукові роботи кожного з учасників. Організував проект саскатунський художній центр «Video Verite». Робота зі звуком і цифровими програмами, де звук можна редагувати, була новим художнім досвідом для мене і цю роботу я вважаю в якомусь сенсі унікальною в моїй художній практиці. Крім цього були й інші проекти — відео, фотографії та живопису — в містах Канади.

— Як ви сприйняли ідею виставки за участю ваших робіт у філії Музею історії міста Києва?

— Я була дуже зворушена і не менш здивована пропозицією від Музею культурної спадщини виставити мої роботи. Мені було дуже приємно, що мене ще не забули у рідному місті. А сам факт, що мене представляла філія Музею, де я починала як дизайнер, підтверджує: ніколи не знаєш, що з тобою станеться і як минуле може проникнути у сьогодення.

— Сьогодні ви бачите себе українським художником чи канадським?

— Гм… Внутрішньої геополітики не існує. Є тільки зовнішня. Для мене досить і того, що я поки ще вважаю себе художником.

— У канадському суспільстві ви відчуваєте себе космополітом, чи є питання самоідентифікації, коріння?

— У космополітичному суспільстві, як не парадоксально, питання самоідентифікації та коріння — це питання номер один. Моє коріння — це Київ та унікальна алхімія цього міста, в якому живі тіні минулого. Я особливо це пережила, побувавши вдома після двох років життя в Канаді.

— З цим пов’язано і ваш інтерес до напівміфічної історії Хазарського каганату?

— Хазарія для мене — голос загубленого в імлі тисячоліть коріння, але живої містики і міфології. І це живе у мені швидше як таємне знання всупереч будь-якій логіці.

— Що ж таке сучасне мистецтво?

— Для мене мистецтво — це постійний пошук і особиста Одіссея. Все інше — політика.