Оголені душі
Зважаючи на вистави, привезені на фестиваль «Мистецьке березілля» Черкаським театром ім. Т.Шевченка, у цьому колективі панують романтичні настрої, які артисти намагались передати київським глядачам.
Існують вистави, що не вимагають точного розставлення смислових акцентів, не дають точних відповідей на поставлені питання. Вони залишають простір для фантазії і думки глядача. От і фестивальна вистава черкащан розрахована на таку фантазійну, романтичну, молоду аудиторію. Хтось відчує в героях себе, побачить у проблемі вистави власну проблему, знайде рішення, нарешті зрозуміє щось, до цього часу незбагнене. А хтось не зрозуміє, не побачить, не відчує, не збагне… І це не значить, що вистава не виконала своєї місії. Просто не випало наразі їм зустрітися — театрові і тому глядачеві.
Так вийшло і з виставою режисера О. Шмаля «Голі» за п’єсою Жоана Казаса «Оголені». Багатьом вона здалася нудною, комусь безглуздою, а комусь поцілила у самісіньке серце, загостривши почуття, дала можливість зануритися у глибинні переживання, що їх не побачиш оком, які можна тільки відчути, оголивши свою душу, серце, підсвідомість.
Важко розібратись розумом, що відбувається між героями п’єси, складеними у парадоксальний трикутник. Адже Перший (Лесь Павлютін) кохає Її (Наталя Журова), Другий (Сергій Бобров) кохає Першого, Вона кохає Другого. Щезає завіса, і голос за сценою промовляє: «Станів кохання десять — любовний погляд, прихильність у думці, народження жадання, безсоння, змарніння, відраза до предметів сприйняття, втрата сорому та свідомості, божевілля, смерть». Вистава складається з трьох сюжетів. Усі вони пов’язані між собою схожістю ситуацій та місцем дії — горище. Воно символізує «пік буття» (так визначено жанр вистави), приходячи сюди, герої кажуть: «Горище. Далі шляху немає».
Тут зустрічаються Вона і Перший. Почуття їхні гострі, як лезо, в них відчувається безвихідь, трагічність, безнадійність, сум, відчай. Вони розмовляють ні про що, майже нічого не відбувається. І тільки в їхніх рухах, голосі криється страх загнаної у кут тварини.
Тут зустрічаються Перший і Другий. І знову кохання є предметом розмови. Кохання нетрадиційне, однобоке. Звучить несамовитий біль нерозділеної любові, ревнощі, слабкість людини, що майже збожеволіла від переповненості почуттями.
Третя сцена — Вона і Другий. Розмова закінчується довгою паузою. Вони мовчки сидять упівоберта один до одного. Звучить музика, і тільки на рівні тонких енергій відчувається все розмаїття почуттів, що вирують в цей час в їхніх душах.
Кожен епізод закінчується пластичною сценою з «Кама Сутри». Краса пластики заворожує, оголені тіла прекрасні і органічні, не шокують, а відкривають новий, неосяжний світ фізичної близькості. У цій виставі секс — не задоволення фізіологічних потреб людини, а невід’ємна частина кохання, одна з його природних складових, яка не може існувати окремо. Це ніжність, жадання, пестощі, найвища радість, пік кохання, пік життя, пік буття.
Закінчується вистава, завмирають герої — і голос за сценою промовляє знайомі слова, що тепер сприймаються по-іншому, гостро пронизуючи душу, заповнюючи кожен куточок серця: «Станів кохання десять — любовний погляд, прихильність у думці, народження жадання, безсоння, змарніння, відраза до предметів сприйняття, втрата сорому та свідомості, божевілля…» Але не смерть. Кохання не може померти. Воно вічне. І тому театр постійно буде прагнути розгадати його потаємну красу і драматичний сенс.
