Олександр Пашутін: "Рулетка для мене - мінне поле"

Олександр Пашутін. Знімався у фільмах: "Парад планет", "Плюмбум, або Небезпечна гра", "Професія - слідчий", "Небеса обітовані", "Слідство ведуть знавці", "Тягар", "Ходіння по муках", "Анкор, іще анкор", "Передбачення", "Друга спроба Віктора Крохіна" (серіал про Кроша), "Падіння "Кондора" тощо. Загалом понад сімдесят фільмів.

Засліплений першими, пробними пострілами весняного сонця, мій організм, дожираючи останні вітаміни, із превеликим напруженням покручував м'язами очей, намацуючи якусь темку в багаторото-вухо-носо-руко-ногому натовпі вагона електрички. Під колесами загримів міст "Метро". Унизу плинув у різні боки, збожеволілий через по-жіночому відчайдушну й жорстоку бійку між зимою та весною, чорний Дніпро... Неголено-алкогольна фізія несподівано затулила спину річки... Стоп! Десь я його бачив? Нагадує якогось відомого артиста, майстра других ролей. Чи здається?.. Мало що... Він, не він? Головне, що він із того загону акторів, чиє зображення знає кожен, а прізвище - тільки їхні родичі.

Спостерігаю неголеного типа. Він відчужено й неуважно витріщається в різних напрямах. Так, класно буде, коли підвалю зараз до цього алконоїда й ляпну: "А ви випадково в кіно не знімаєтеся?" Гадаю, і в бійку може полізти.

Несподівано чоловік заходився інтенсивно вивчати карту київського метрополітену. Це вже дещо. Яке ж усе-таки його прізвище?! Та дідько забирай. Піде ж. Наступаю на ногу своїй сором'язливості. Хто не користується шансами 50 ( 50, - бовдур...

– Перепрошую, - напівсором'язливо почав я, - а ви не той відомий московський актор?

Він відірвався від споглядання карти й дещо збентежено, але впевнено кивнув. А тоді запитав:

– Як тепер станція "Більшовик" називається?

– Відповідно до загальних тенденцій: від пролетарських - до бандитських. Тепер вона зветься "Шулявська". Приблизно те саме, що перейменувати вашу станцію "Красная Пресня" на "Марьину рощу".

Дістаю, як то кажуть, із широких холош, дублікатом безцінного вантажу, нерозлучний диктофон. Умикаю. Як звати популярного актора я, професійно не почервонівши, уже з'ясував.

– Бачив вас в одній телепередачі разом з Леонідом Ярмольником. Він вас дуже діставав там щодо ранкових пробіжок, гімнастик і т. ін.

– Я - гарний спортсмен і не соромлюся цього. Хокей, футбол, великий теніс.

– Ага, великий теніс, кажете. До еліти, отже, тягнетеся, до аристократії?

– Зовсім ні. Тенісом я зайнявся давно й випадково. 81-го року у фільмі "Професія слідчий" я грав мафіозі, який на машині розбивається... (Помічник лиходіїв - Віторгана й Джигарханяна). То мій злочинець (Семенов, здається) вже потрапив в автокатастрофу - мені нічого стало робити. Я пішов у магазин, купив собі ракетку за (як сьогодні пам'ятаю) 13 рублів 50 копійок. А в кіногрупі були хлопці, котрі непогано грали. Вони мене й утягнули в цю справу. Тоді було модно не лізти в аристократію, а просто бути здоровою людиною. Більше того, 60-го року в Києві проходили змагання серед Суворовських училищ із боксу, де я посів перше місце.

– А чому ви вирішили вступати в Суворовське училище?

– Повоєнне покоління. Батько прийшов із війни інвалідом першої групи. Не знаю, але якось наважився в одинадцять років.

– Мабуть, це загартування дисциплінувало вас на все життя.

– Цю фразу ви ніби вирвали з моїх вуст. Цілком точно.

– Але ж акторство й військова виучка - несумісні речі?

– Тут ви помиляєтеся. Сувора школа навчила мене зібраності. А вона потрібна і для армії, і для сцени.

– А як же знаменита богемно-акторська розпущеність?

– Почитайте мемуари Чарлі Чапліна. Він там постає гранично концентрованою особистістю.

– А як же ряди підкорених жінок і як наслідок - вагон дітей? Як він усе встигав?

– Геній. Людина сильної енергії.

– Від вас також відчувається позитивне випромінення. Мабуть, тому вам пропонували так багато негативних ролей.

– Так, - сміється, - можливо. Але позитивні, особливо ролі з партійним підгрунтям, затверджував особисто директор кіностудії. Якось, коли мене вже взяли на роль голови парткому і я приїхав у Москву, несподівано зняли з неї. Виявляється, мою фотографію показали директору. Він уважно подивився і сказав: "Чоловік із таким обличчям не може бути головою парткому!"

– Ну не знаю, як головою парткому, але чоловік із таким обличчям, як у вас, мусить бути неодмінно гарним сім'янином. Розкажіть про своїх близьких.

– Донька вже вийшла заміж і зробила мене дідусем. Дружина в мене, до речі, киянка. Живемо разом уже шість років. А тут теща моя проживає - Галина Іванівна.

– Ваша дружина молода?

– Досить-таки. Їй незабаром виповниться 40.

– Враховуючи різницю у віці, ви повторюєте спосіб життя видатних.

– Я скромніший. У них там загалом різниця між чоловіком і дружиною до тридцяти років.

– У вас іще все попереду.

– Ні, - сміється. - Мене сьогоднішнє становище влаштовує. Я полюбляю сталість.

– Тобто ви не робите вчинків, несподіваних для себе?

– Я, взагалі, Водолій, а вони, як відомо, дуже помірковані. Прагнуть чітко бачити перспективу.

– За картами тверезішого гравця, ніж ви, і не знайдеш?

– Що ви! Карти мені не подобаються, а от до рулетки близько підпускати не можна! Для мене рулетка - мінне поле.

– Ви зробили це відкриття вже за часів розгулу демократії?

– Та вирушили якось на фестиваль на пароплаві. І казино там відкрили. Скинулися з одним критиком Григорієм Симоновичем і, тримаючись за руки, почали. А я ще, як на зло, програвати не люблю. А ми, звісно, спочатку програли. Ну й пішло-поїхало. І головне - це ж не теніс, приміром, коли щось від тебе залежить. Хоч скільки тренуйся, в рулетку не виграєш. Стаєш на непевні ролики азарту і - вперед... Мабуть, вам цікаві мої плани?

– Цікаві, але менше, ніж деталі особистого життя. Вас що, вигнали із Суворовського училища, приміром?

– Чому, я сам пішов. Займався у драмгуртку. Потягнуло в серйозний театр. Одразу взяли у школу-студію МХАТ. Таня Васильєва вчилася на курсі, який був молодший на рік. Згодом вступив у театр Гоголя, потім Ярмолової, й останнє місце роботи - театр Мосради.

– А з акторів із ким ви дружите найбільше?

– З акторами взагалі спільну мову знаходити складно. Професійні ревнощі й таке інше. Найбільше дружив я з одним відомим актором. Хоча він, мабуть, більше знаменитий як ведучий передачі.

– Ярмольник, чи що?

– Ні, з Льонею в мене чудові стосунки. Не хочу називати прізвище. То цей приятель заклав мене за два батони сервелату.

– Докладніше.

– Не хочу ятрити рани. Та й навіщо?

– Тобто довіра до акторської братії у вас на нулі?

– Зрозумійте правильно, мої стосунки з колегами чудові. Але не дружні. Бути другом - це зовсім інша річ. Вони в мене залишилися, скоріше, ще із Суворовського училища. Вони ходять на мої спектаклі, дивляться картини.

– Але ви саме старшин, в основному, і грали. Мабуть, шанувальниці вас листами не завалюють?

– І хвала Господу. Довелося б відповідати на різні схвильовані послання. Проте увагою мене не обділено. Мене інколи зупиняють на вулиці, тиснуть руку, дякують. А що гудзики не відривають з рукавами - навіть добре.

У других ролей своя специфіка. Узяти хоча б Роллана Бикова - у нього також практично немає головних ролей. Однак він грає так потужно і яскраво, що буквально заступає головних дійових осіб. Те саме можна сказати про Володю Басова, видатну Раневську. Інші поруч із ними тьмяніли.

– Життя актора нині - це життя забезпеченої людини?

– Живу "від" і "до". Хоча мені, мабуть, гріх скаржитися. Щойно знявся в ролі старшини Панюшкіна, у фільмі "Дорога на край життя", у фільмі "Кар'єра лікаря Уї", брав участь у 30-серійній телепостановці "Графиня де Монсоро". І невеличка, але змістовна праця у фільмі Рязанова "Привіт, дурні".

– Попри кінослужбу, ви "військову кар'єру" в кінематографі так і не зробили. Приміром, Лановий і Ульянов від солдатів "дослужилися" до генералів.

– Так, я затримався на молодшому офіцерському складі. Важливий не чин, а характер. За мою роботу не соромно.

– А з Рязановим вам легко було працювати?

– Чудово. Це той рідкісний випадок, коли режисер закоханий у своїх акторів. Щодня - казка. Він детально будує сцену, як хоче її бачити, але ніколи не тисне.

– Однак його статті сповнені невгамовного обурення. Хоча б у тому ж конфлікті з Войновичем, із приводу Чонкіна.

– Можливо, Рязанов і нестриманий, але як художник, зрештою, він залишився правий: вийшла погана картина. Вона не стала подією. І можна лише уявляти, як би її зняв Ельдар Олександрович. Нюрку мала грати Гундарева, а Чонкіна - Стеклов. На жаль, ця блискуча пара залишилася за кадром.

– Чия гра вас, як професіонала, вражає?

– Із західних мені дуже подобається Род Стайгер (Наполеон у "Ватерлоо"). Із наших: Леонов, Євстигнєєв, Борисов. Хоч би що там казали, а в нас акторська школа одна з найкращих у світі.

Сьогодні в кіно багато примітиву. Щось написане "між сніданком і обідом".

– І ви відмовляєтеся?

– Раніше в мене був цілий список ролей, від яких я відмовився. Їх близько п'ятнадцяти. А тепер я спершу думаю про родину, а тоді про мистецтво.

– Зважаючи на ваше військове минуле, чи не хотіли б спробувати знятись у бойовичку?

– Дуже навіть хочу. У Москві постійно щось підривають, десь у когось стріляють. З'являються серії статей про наркобізнес. Справа за цікавим сценарієм.

– А самі ви за перо не хапаєтеся?

– Нехай кожен займається своєю справою. От у моєї дочки саме ваш фах - вона журналістка. Я, можливо, і з цієї причини також так грунтовно й терпляче відповідаю на ваші запитання.

– Тоді не випробовуватиму далі ваше терпіння й поставлю останнє запитання. Чому у вас така вражаюча, 3-денна неголеність, яка мене, признаюся, довго вводила в оману?

– Це вже, вибачайте, для ролі відрощував. Не робити ж накладну щетину, коли вона благополучно може вирости сама?