Олександр ПОНОМАРЬОВ: «Повністю я знайду себе в оперній музиці»

Напередодні ми зустрілися з Олександром.

— Останнім часом на нашій естраді з'явилося досить багато нових «зірок» і «зірочок», які претендують, щонайменше, на свою пятнадцятихвилинку слави. Частенько їх творчість більше схожа на невдалий жарт. Кого б ти міг виділити на нашому небосхилі дійсно як явище?

— На мою думку, по-справжньому явищем стали «Океан Ельзи». Дійсно, дуже талановиті й продуктивні хлопці. Що ж до жартів, то це «ВИА ГРА». Вони поламали своєю появою всі устої українського шоу-бізнесу. Написавши одну-єдину пісню, стали гіперпопулярними буквально за три місяці. В нас такого ще не було. Молодці. Правильний продюсер, стиліст, звукорежисер. Принаймні, якщо це і жарт, то досить вдалий.

Проте невдалих жартів набагато більше. Дуже багато неліквідної сурогатної музики. Так уже виходить, що мені досить часто доводиться спілкуватися з іноземцями — з ближнього і далекого зарубіжжя. Люди, які вперше приїжджають в Україну і вмикають телевізор, бачать і чують п'ять — десять виконавців, гідних уваги, на фоні дев'яноста — ста таких, які попали в ефір за сто баксів. Тих, хто вирішив завдяки своїм фінансовим можливостям пограти в шоу-бізнес. Хто не здатний конкурувати за рахунок музики, конкурує за рахунок ефірів. Розумієш, розкрутити можна будь-яку пісню, навіть ду-у-уже неліквідну, потрібно всього-навсього зробити так, що б її показували всі канали. Все: хочеш — не хочеш мотивчик в'їдається в голову і через місяць це вже хіт.

Таким чином, смак населення деформується до неможливого. В нас сьогодні людина приходить в Оперний театр, слухає там те, що дійсно є музикою, а потім каже: «Ця опера — просто жах!» Але це не опера жах, це в неї зі смаком жах. Ось це і є питання про виховання національного смаку, питання ментальності, якщо хочеш.

— А як по-твоєму, можна сьогодні людині без грошей і зв'язків, але з гарною музикою і текстами пробитися в люди?

— Наприклад, нещодавно Слава з «Океанів» приніс мені пісню, і я відразу зрозумів, що це хіт. При тому, що мені сюди в агентство «З ранку до ночі» щодня присилають і приносять по сто — сто п'ятдесят касет. Я їх слухаю, слухаю... І нічого тямущого не знаходжу. На мою думку, якщо людина напише по-справжньому гарну музику й текст, вона обов'язково проб'ється, і тут багато грошей і не потрібно.

— А якби ти зрозумів, що людина дійсно талановита, став би йому допомагати?

— Це одна з основних проблем українського шоу-бізнесу. Вона полягає в тому, що практично неможливо укласти контракт будь із ким, нехай навіть дуже перспективним виконавцем, так, щоб застрахувати свої права. Наприклад, хочу я взяти групу або виконавця й укласти з ним контракт, вкласти в нього гроші сьогодні, щоб потім їх отримати назад і навіть щось заробити на цьому. Здавалося б, що складного? На Заході це практикується повсюдно... В нас же будь-який виконавець наступного дня після того як я в нього вклав енну суму грошей і уклав контракт, може до мене прийти і написати заяву про звільнення. І я не буду мати ніякого законного права його затримувати.

— І як же боротися з сірістю й непрофесіоналізмом на естраді?

— На Заході все те ж, що й у нас, в повному об'ємі присутнє — заказні статті, піар-агенти, плата за ефіри. Але дещо там зовсім по-іншому, інакше. Якщо, наприклад, концерт планується фонограмний, на афішах так і пишуть — фонограмний. Живий — то живий. Люди просто можуть все самі оцінити, прийти на концерт, послухати і сказати: «Так, це клас». У нас же навіть фахівець часто не може відрізнити живий звук від явної «фанери».

Раніше існували худради. Чому люди довіряли телебаченню? Та тому, що тоді, якщо показували когось — Пугачову чи Кобзона — це були дійсно зірки. Сьогодні ж, як я вже говорив, в шоу-бізнес може собі дозволити погратися середньої руки бізнесмен.

— Пономарьов — одна із справжніх зірок, однак мене не покидає відчуття, що ти міг би робити щось більш вагоме.

— Подібне відчуття у мене присутнє майже завжди, я постійно перебуваю в стані пошуку і, напевно, міг би реалізуватися більшою мірою. Але мені здається, що повністю я себе знайду в класичній, оперній музиці. Коли трапляється працювати із симфонічним оркестром, я відчуваю себе машиною, яку нарешті добре розігріли і вона зараз заведеться на повну потужність. Чесне слово, коли починає грати оркестр — ну прямо мурашки по шкірі!

— А чи були у тебе випадки, коли почувши якусь композицію у виконанні іншого співака, ти розумів і відчував, що це — твоє?

— Були. Дещо у Стінга. Ще була така група — «Автограф». Так ось, у них була річ — «Реквієм». Ось це — моє.

— Пам'ятаю, не так давно всіх дещо здивував твій дует з Наталкою Могилевською. Чи маєш намір повторити щось подібне?

— Це все вийшло спонтанно. А взагалі співати дуетом мені не подобається. Це більше схоже на змагання співаків, аніж сам спів. А я не люблю змагатися. І співати дуетом, принаймні найближчим часом, ні з ким не збираюсь.

— Твоє визначення поняття «зоряна хвороба».

— Біс його знає... Назви мені симптоматику зоряної хвороби. Розумієш, мене так, наприклад, може назвати будь- який журналіст, якому я чим- небудь не догодив.

— А таке часто трапляється?

— Та, не люблю я непрофесіоналів, які розпочинають бесіду запитанням «як і де ви вперше вийшли на сцену» і закінчують «ваші творчі плани». В моєму уявленні журналіст, який йде на інтерв'ю з людиною, має бути хоч трохи підготовлений до бесіди і знати якісь моменти його життя. Інакше це не журналіст, а ремісник. Ось такі на мене і ображаються, кажуть, мовляв, Пономарьов зазнався, не хоче з нами розмовляти, отже — «зоряно хворий». Особисто я вважаю себе абсолютно здоровим.

— А від яких якостей ти хотів би вилікуватися, як від хвороби?

— Я не буду розкривати свої слабкі сторони, бо ж ними хто-небудь обов'язково скористається. Просто скажу, що такі є і я з ними борюся, як умію.

— А сильні?

— Це моя впертість. Дуже допомагає в житті. Хоча, признатися, інколи і шкодить добряче.