Олександр ЗІНЕВИЧ: «У бiлокам'янiй обiцяли золотi гори»
— Ви кумир хокейної публіки. Чи сильно допікають вам шанувальники?
— У принципі увага фанів приємна, але деякі з них поводяться трохи неадекватно: лізуть обніматися, канючать екіпіровку, пропонують піти відзначити виграш. Не знаю чому, але на катку, що на Мельникова, шанувальники поводяться більш шанобливо по відношенню до спортсменів, ніж у Палаці спорту.
— Чув, свого часу ви вибирали між футболом і хокеєм...
— Дійсно, в першому класі почав відвідувати й футбольну, й хокейну секції. Спочатку біг на тренування, що проводилося на стадіоні «Старт», а після них стрімголов мчав до мого хокейного наставника Костянтина Гаврилова. У результаті зупинив свій вибір на другому.
— Цікаво, чому пересилив саме хокей?
— Ця гра неймовірно видовищна, майданчик досить маленький, тому не можна уникнути зіткнень, як, наприклад, у футболі, коли на швидкості ти можеш обійти суперника. До того ж у хокеї треба бути максимально сконцентрованим, бо, втративши на якусь секунду обережність і увагу, ризикуєш бути зваленим на лід.
— До «Сокола» йшли довго?
— Вам це може здатися дивним, але починав я в дублі московського «Динамо». Тоді мені було 16 років і на виклик iз білокам'яної я відгукнувся, практично не вагаючись. Як це часто буває, пообіцяли мені золоті гори, але насправді навіть встановлені за контрактом гроші виплачували нерегулярно, а про квартиру взагалі мови не було. Словом, піймавши облизня, я повернувся до рідного Києва — якраз приспіла пропозиція з молодіжної збірної.
— Зараз не шкодуєте про переїзд до столиці України?
— Ніскільки. Тут, як ніяк, мій дім, мої рідні.
— Які враження залишилися від XIX зимової Універсіади в Словаччині, де студентська збірна України посіла перше місце?
— Спочатку нашу команду сприймали якимось аутсайдером, якого нічого не варто «закидати шапками». Але після того як ми виграли кілька матчів поспіль, до нас почали ставитися з неабиякою часткою упередженості. Особливо це відчувалося в матчі з канадцями. Та й господарям арбітри дуже допомагали.
— Якщо не помиляюся, ви потрапили до числа гравців, які не реалізовували свій булліт у фіналі?
— З цього приводу особливо й не засмутився, адже зрештою наша збірна виграла турнір.
— Ви задоволені партнерами по своїй трійці — Зіневич — Марковський — Дідковський...
— Ми вже другий рік граємо разом. І навчилися добре розуміти один одного. Раніше нас розглядали в ролі перспективних дебютантів, а тепер ми становимо одну з провідних ланок у клубі. Ну а з Дмитром (Марковським. — Авт. ) ми взагалі мов брати: разом граємо, разом відпочиваємо.
— Кажуть, вас запрошували в новокузнецький «Металург»...
— Я постійно підтримую зв'язок з президентом росіян Романом Хайретдіновим і, цілком ймовірно, на якийсь період часу буду орендований «Металургом».
— А з НХЛ пропозиції надходили?
— Ні, але були численні варіанти з клубів північноамериканської ліги. Але поки що хотілося б пограти у себе на батьківщині, набратися досвіду, щоб потім не полірувати лаву запасних.
— Які клуби НХЛ вам подобаються?
— Симпатизую «Детройту» й «Колорадо». За «Червоні крила» грає чимало легіонерів з Росії, так що прецеденти вже є.
— Проти якого гравця, який опікав вас, було найважче грати?
— Виділив би захисника «Беркута-ППО» Валерія Сидорова: незважаючи на свій вік (40 років. — Авт. ), він дуже швидкий і чіпкий, його майже неможливо переграти.
— Знаю, що у багатьох наших тренерів існує майже святе правило — сміх закінчується на порозі роздягальні, а під час настановлення на гру чутно, як муха пролітає. Наскільки демократичний у цьому відношенні Олександр Сеуканд?
— У принципі під час настановлень тренера ніхто ніяких жартів не відпускає — всі максимально налаштовуються на майбутній поєдинок. Але це зовсім не означає, що ми не любимо пожартувати: в «Соколі» існує чимало фірмових «горбух».
— Чи багато тих обмежень, з якими доводиться миритися «зіркам» спорту?
— За великим рахунком це залежить від конкретного виду. Гімнастам протипоказані походи до ресторану, плавці не можуть собі дозволити застудитися — змушені суворо стежити за своїм гардеробом. У хокеїстів якихось особливих обмежень немає, але, як говориться, у міру все добре.
— В одній iз газет промайнула фотографія, де ви стискаєте дві пляшки шампанського...
— Навесні минулого року, повернувшись з вдало проведеного чемпіонату світу групи «Б», ми відвідали домашній матч за участю київського «Динамо» (взагалі ми з хлопцями обожнюємо футбол). На трибуні зустріли відомого суперфана Парамона, у якого й було «пальне».
— Зірка Голлівуду Кіну Рівз колись дуже серйозно захоплювався хокеєм. І під час гри й на тренуваннях вголос декламував Шекспіра. Він стверджував, що це допомагало йому забивати шайби. А що допомагає вам?
— Моя дівчина — Тетяна. Вона є постійним джерелом натхнення, з нею я святкую перемоги й сумую над поразками. Проте горювати ми не дуже й любимо: вважаємо за краще «відриватися» на дискотеках, словом, добре провести час. Вже цього літа плануємо оформити свої стосунки.
— Загальновідомо, що хокей — найшвидший вид спорту в світі. А в звичайному житті ви так само рухливі й моторні, як на майданчику, чи не проти у хвилини відпочинку полежати на дивані?
— Звичайно, після виснажливих баталій зникає будь-яке бажання кудись «висовуватися», хочеться просто лягти й відпочити. Ну а в звичайні вихідні ми з Тетяною віддаємо перевагу активному відпочинку: поїхати на шашлики, пiти в театр, на концерт.
