Оранжева веселка

Нині — найбільш незвичайна осінь у Києві за весь час (а це майже 15 років), поки я живу тут. Оранжева осінь. Класичнi «багрец и золото» витіснені веселим помаранчевим карнавалом, і вже зараз із повною впевненістю можна сказати, що прямо на наших очах, найбільш активно — в столиці, трохи повільніше — в провінціях, складається неповторна «оранжева» субкультура.

СПОЧАТКУ БУВ АМСТЕРДАМ

Безсумнівно, ідеологи кампанії Ющенка дуже вдало вибрали саме цей колір. Теплий, активний, але не агресивний (як червоний, наприклад), він якомога доречний у листопаді, коли сумовита сірість пізньої осені переходить у монотонну сніжну білизну. Однак було б помилкою вважати, що оранжевий рух — це радикальна інновація, що не мала досі аналогів. Насправді у цього кольору в політиці багата й цікава передісторія.

Оранжевий рух бере свій початок у Голландії, в Амстердамі. Для Нідерландів це колір особливий — він символізує владу, королівську родину Оранських. Але так було до настання бурхливих 1960-х, що стали часом тотальної молодіжної революції в усьому світі, а особливо в Західній Європі. У більшості країн базовим кольором бунту був червоний — впливала популярність маоїстських, троцькістських і анархічних ідей. Не так у Голландії, яка завжди славилася вмінням знаходити свої, особливі шляхи. 12 липня 1965 року група тамтешній лівих радикалів і вільних митців (дві категорії, які практично неможливо відрізнити одну від одної) випустила перше число своєї газети «Прово» («Provo» — похідне від англійського дієслова «provoke» — провокувати). Відповідно, нова течія проголосила себе «провотаріат» (складове від «провокація» і «пролетаріат»), однак більш відома назва — Оранжевий Інтернаціонал. Ця строката структура об’єднувала дуже різношерсту публіку: митці, поети, професійні демонстранти-забіяки з поліцією, музиканти, політики, студенти — всього п’ять-шість великих угруповань, які пізніше трансформувалися в такі ж карнавальні, блазнівські політичні партії, найбільшою популярністю серед яких користувалася партія «Карлики» (Dwarfs). Ця розвесела коаліція діяла дуже нестандартно: політика в їхньому виконанні перетворилася на справжній спектакль. «Провотаріат» влаштовував серед білого дня на найбільш відомих і багатолюдних майданах вельми помітні дії — від стриптизу-шоу до спільного куріння марихуани. Вища точка — проголошення в Амстердамі «Незалежної Оранжевої держави» зі статусом «альтернативного міста». Оранжеві і прихильники пропагованої ними культури зуміли спровокувати серйозний безлад, висловлюючи протест проти правлячого Нідерландського Королівського дому Оранських, внаслідок чого було зірвано торжества з нагоди одруження принцеси Беатріс у березні 1966 року, церемонія коронації принцеси 1980 року, а також урочисте відкриття станції метро на Ньюмаркет у жовтні 1980 року. Одночасно згуртовані групи сквотерів займали порожні будівлі, створюючи в них «сквоти» — певну подібність художньо-політичних комун, що не підкорялися державі. Цей період, що отримав назву «Двадцятирічної громадянської війни», тривав до грудня 1984 року.

ПОМАРАНЧЕВИЙ РЕНЕСАНС

Було б помилковим вважати, що діяльність Оранжевих не мала серйозних наслідків. Діяльність цих груп примусила мешканців Амстердама докорінним чином переглянути своє ставлення до рідного міста. У міську раду було обрано народних представників, було опубліковано ряд серйозних звітів за загальною назвою «Білі плани», де розглядалися екологічні і соціальні аспекти життя різних районів міста, а столична влада стала набагато уважніше прислухатися до думки виборців. Мешканці Амстердама відтоді набагато активніше брали участь у прийнятті рішень, які впливають на життя міста. Загальним же підсумком став нинішній статус столиці королівства як найбільш вільного міста у світі, і самої країни — як еталона демократії, центру міжнародного правосуддя.

Естафету голландських бунтарів підхопили і польські Оранжеві, які діяли в набагато більш суворих умовах воєнного стану в першій половині 1980 х. Вони перейняли ту ж тактику політики як гри і видовища, що за умов, коли опозицію було загнано до глухого підпілля, було доволі дійовим. Так, наприклад, вони виходили на вулицю в поліцейському вбранні, і починали самих себе... заарештовувати і бити палицями. Всім, хто дивувався, пояснювали, що, коли при комунізмі, який Польща будує, потреба в поліції у зв’язку з високою свідомістю громадян відпаде, то громадяни самі себе заарештовуватимуть і битимуть (!)

Тепер неважко побачити, що і наш «мандариновий ренесанс» явно є спадкоємним після таких чудових попередників. Наші Оранжеві також влаштовують у центрі Києва величезний і безперервний дитячий ранок. Поєднання інфантильності, дорослої ідейної переконаності та неймовірної людської різноманітності дають справжній розквіт самодіяльної творчості. З гасел народжуються цілі пісні, хітом серед яких є, звичайно ж, «Разом нас багато — нас не подолати!», складений днями групою «Гринджоли» і радіо «Західний полюс» (Івано-Франківськ). Нині під цей неофіційний гімн майдану Незалежності влаштовуються щовечірні дискотеки на Європейському майдані. Дитячу відчайдушність підкреслюють і пісеньки, що стали особливо популярними, «От улыбки станет всем светлей» (її особливо люблять крутити змопівцям біля Адміністрації Президента), і, звичайно ж, радіохіт радянських 1970-х у виконанні Ірми Сахадзе «Оранжевое небо».

ВІДНАЙДЕНЕ ДИТИНСТВО

Дитячість виявляється в найбільш несподіваних місцях. Загороджувальні заслони в районі Банкової, обвішані повітряними кульками, стрічками і букетами квітів, уже прославлено на весь світ. Ще більше розчулює те, що відбувається кожного вечора перед цією «інсталяцією»: прямо перед суворими лавами правоохоронців у касках обов’язково стоїть зграйка дівчат, дуже гарних, які співають і танцюють, причому і те, і інше роблять досить доладно. Міліцейському з’єднанню біля Адміністрації взагалі таланить — наприклад, з боку Інститутської там кожного вечора виступає цілий духовий оркестр, який грає вальси, мазурки, марші та інший теплий репертуар.

Оранжевий, природно, провокує і моду в одязі. На юнаках і дівчатах наростає оранжево- жовта бахрома, і на Хрещатику вже розгулюють люди, більше схожі на суміш новорічних ялиночок і танцівників самби. Те ж відбувається і з автомобілями. Кавалькади машин, обклеєних і обвішаних оранжевими стрічками, наклейками, прапорцями, прапорами і величезними стягами, які кожного вечора катаються центральними вулицями, подаючи оглушливі сигнали, — видовище, незабутнє з усіх поглядів. Особливо добрі ці каравани біля Кабміну, — цей район гідний, щоб бути внесеним до всіх анналів неофіційного мистецтва. Там гудки клаксонів зливаються з цілим оркестром барабанщиків, що влаштувалися на схилах над дорогою і цілісінький день луплять у порожні залізні бочки. При цьому на гранітних парапетах біля оглушеної будівлі йде справжнє змагання сніжних графіті — камінь заліплено більш-менш художньо виконаними закликами, малюнками і назвами міст і містечок з усієї України — все зі снігу. Окремий пункт — негласне змагання в плакатному мистецтві. Проте в Українському домі навіть оголосили конкурс. Але й без конкурсу люди малюють, друкують, пишуть сотні листівок, шаржів, відозв та іншого. Самвидав переживає друге народження — з’являються, наприклад, газети зі зворушливою назвою «Помаранчик». А вже те, що твориться в інтернеті, особливо на тему одного з кандидатів, — не передати ніякими словами; народ у нас все ж таки дуже талановитий...

І дуже швидкий на розум. Майдан реагує вмить. Не встиг один кандидат назвати іншого «котом Леопольдом», як тут же з’явився кліп на пісеньку з відповідного мультфільму і маса плакатиків, де знаменитий кіт закликає жити дружно і приймає покаяння від шкодливих сірих мишей. Принцип відеокліпу, що дозволяє миттєво монтувати далекі один від одного і гранично яскраві образи, працює тут у всьому.

Отже, наші Оранжеві ні в чому не поступаються «їхнім». Теж усі поголовно — великі діти, теж граючи (ось дуже точне слово!) вирішують найважливіші державні справи, теж точні у своїй дотепності, теж перетворюють закостенілу від офіціозу столицю на величезний театральний майданчик, на суміш циганського табору, карнавалу і рок-фестивалю.

Так що наша Оранжева веселка — це не так навіть політична акція, як наш Вудсток і наш травень 1968 року, наш Дадаїзм і наш революційний оксамит — одним словом, наше спільне дитинство, якого в нашій дорослій, дуже дорослій історії не було. Тому зараз у Києві всі так молодо виглядають — навіть старі...