Остання реінкарнація Дон Жуана
У Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра нещодавно пройшла прем’єра «Звабити, але не закохатись».
Від зародження людства й по сьогоднішній день кохання залишається найголовнішою і наймогутнішою силою. Через нього гинули люди, горіли міста, руйнувались імперії. Це, мабуть, єдине почуття, що не піддається поясненню, не контролюється.
Кохання — це гра без правил, і розвиток цієї гри неможливо передбачити. Жодне з інших почуттів людини не буває водночас бажаним і нестерпним, солодким і гірким, неможливо болючим, але життєво необхідним. У всі віки, в усіх куточках земної кулі, для всіх поколінь ця тема залишається найбільш хвилюючою, відомою й невідомою, «старою, як світ» і кожного разу новою. І немає у світі людини, в якої б не було власної історії на цю вічну тему.
Існує багато літературних образів, що асоціюються із цим почуттям, і одним з найвідоміших і найзапитаніших вже багато століть залишається постать Дон Жуана. До опису його життя-буття звертались Ж-Б. Мольєр, Тірсо де Моліна, О.Пушкін, Леся Українка. Але Театр драми та комедії на Лівому березі Дніпра вирішив звернутись до більш сучасного трактування історії великого коханця, поставивши п’єсу Едварда Родзінського «Закінчення Дон Жуана», яка в театрі іде під назвою «Звабити, але не закохатись», що і стало головною метою Дон Жуана в цьому втіленні.
Ця п’єса розповідає про суть існування Дон Жуана, про його місію на землі, про перехід у часі крізь віки й появу під різними іменами (Паріс, Овідій, Казанова), про його переродження й неминучу смерть. Режисер вистави М. Михайличенко підняв на поверхню важливе, актуальне й болісне сьогодні питання руйнування в людях духовних цінностей. Людина вже не піддається романтичним почуттям, приглушуючи їх банальним прагматизмом. Вже ніхто не слухає серця, на перший план вийшло «раціо».
Мандруючи крізь віки, Дон Жуан цього разу з’явився на сцені театру в тілі актора О. Кобзаря і виглядав помітно стомленим. Вже немає в ньому минулої жаги до пригод, десь у віках розгубив він свою чарівність, що звела з розуму тисячі жінок. А от його слуга Лепорелло (Д. Суржиков), навпаки, виглядає повним енергії і бажання жити. У хід подій весь час вриваються картинки з минулого — жінки Дон Жуана, яким він разом із своїм коханням подарував вічне життя, що мовою танцю (хореографія О. Рогової) розповідають свою історію. Вони з’являються з темряви куліс і опиняються біля шестів на кшталт тих, що ставлять у стрип-барах. Стриптиз (дякувати режисеру) не танцюють, але «падіння» їхнє очевидне, адже в минулому житті вони були богинями, царицями, дочками фараонів. Теперішнє перемішується з минулим. Немає лише майбутнього…
Нагнітає атмосферу й музика (композитор Ю.Михайличенко), сповнена пристрасті й вогню, на тлі якої приземлена матеріальність перемагає піднесену духовність. Щоб охарактеризувати відчуття після вистави, достатньо сказати: «Це було б смішно, якби не було так сумно», а привід сумувати, на жаль, є. Адже є романтик Дон Жуан (він же Ді-джей), є прагматик Лепорелло (він же Леппо Карлович Релло), є рокова жінка Анна, заради якої Дон Жуан помирав і народжувався знов і знов, і яка цього разу між романтикою та прагматизмом обирає останнє, вбиваючи тим самим Дон Жуана і надію всього людства (в першу чергу жіноцтва) віднайти «вічне кохання».
Ось так посмієшся з висловів героїв, що заслуговують стати афоризмами, посмієшся над собою. Вийдеш з театру, подивишся навколо себе, а поруч безліч Лепо Карловичів, Командорів, майже самі Анни — й жодного Дон Жуана…
