Передвиборний привiт вiд Льонi Голубкова!
Зрозумів у чому річ, уважно придивившись. Що і вам, читачу, пропоную зробити. Плакат виконано в образній манері, близькій до примітиву, і лапідарно на межі гротеску, як у рекламних роликах «МММ». За столом представники усіх верств населення. Ліворуч у малиновому піджаку «новий українець». Ще нещодавно стригся наголо, та волосся уже відростає: певно, п'яти років для первинного неправедного накопичення капіталу вистачило і тепер час легалізуватися. І дружина праворуч від нього — не якась там стриптизерка, а скромненька, розумненька, в окулярах — певно, шкільна вчителька. Розуміє людина, з ким у компанії братви по саунах розважатися, а з ким — на офіційні заходи з'являтися. Та ще й на заходи, на яких тости виголошують такі люди! Далі сидить юна лікарка-отоларинголог. Вже і молодят із ЗАГСу привезли, уже й стіл накривали, а вона до останнього моменту прийом нещасних хворих вела — так у білому халаті, з оглядовим дзеркалом на лобі за весільний стіл і сіла.
Далі, пишно вбрана, сидить... ну, самі бачите, якого типу жінка. Якщо військовий курсант, що сидить поруч, зупинить на ній свій шлюбний вибір, то йому не доведеться сумувати, що після розвалу Союзу не випало послужити на Далекій Півночі. Йому прямо тут, не виїжджаючи з України, роги, як плямистому оленеві, наставлять. Наречена сидить у вінчальній сукні з таким декольте, що відразу видно — за розміром бюсту вона не поступається Риті, дружині Льоні Голубкова. Наречений — серйозний парубок, схожий на Льониного брата — або водій самоскида, або солідний тракторист, а може, навіть і бригадир механізованої бригади. Поряд у вишиванці з орденами та орденськими планками на піджаку — ветеран Великої Вітчизняної. Фужер тримає лівицею — праву, напевно, на фронті втратив. І, попри фантомні болі, що дошкуляють інвалідам з ампутованими кінцівками, прийшов також на весілля. Так як же не прийти, не послухати, якщо такі люди тости виголошують! Ось він сидить і слухає з такою міною, наче вже оповіщають указ про введення для ветеранів ВВВ пенсій, гідних переможців у найжахливішій з воєн. А поряд — дружина, відразу видно, проста, хороша жінка...
Далі чарку тримає представник найстаршого покоління — дідусь із бородою. Сидить, щоправда, без своєї половини, та, думаю, за задумом авторів, у тому приховано глибоке значення. Була б поряд бабуся з чаркою у руці — як би це виглядало? По-перше, старенькій пити через гіпертонію протипоказано, а по-друге, самі розумієте, який згубний вплив був би на виховання підростаючого жіночого покоління. Знову ж таки, закладено глибоку правду життя: внаслідок втілення у життя «курсу реформ» якість життя старих виявилася на такому рівні, що далеко не всі немолоді пари доживають у повному складі до весілля своїх онуків.
Наступною сидить дівчинка-школярка. Слухає тост високопоставленого гостя з таким виразом обличчя, з яким я, будучи школярем, слухав по телевізору запевнення М.С.Хрущова про те, що нинішнє покоління радянських людей (включаючи, природно, і мене) житиме при комунізмі, і їв зеленаві оладки з горохового борошна — пшениця того року, через рясний урожай кукурудзи, в Україні не вродила. Крайній праворуч сидить шахтар. Тут уже автор знімка (до речі, у вихідних даних скромно не зазначений, і даремно — під такою класикою і підписатися не соромно!) явно перебрав, зображаючи квапливість, з якою гості збіглися послухати головного гостя. Як працював гірник у забої — в робі і з каскою на голові, — так і на весілля прибіг, і за стіл усівся. Тільки руки помити встиг. Та заради справедливості зауважу, що повністю від правди життя фотомайстер не відійшов, як його, напевно, не відтягували: шахтар слухає з недовірою, прямо пропорційною кількості численних невиконаних обіцянок про виплату зароблених тяжкою підземною працею жалюгідних зарплат.
І, нарешті, про того, хто виголошує тост. За всією логікою сюжету, (враховуючи лозунг угорі «Все буде добре») це мав би бути Льоня Голубков. Однак стоїть, перев'язаний весільним рушником, браво тримаючи фужер у довгастій руці... Президент України Леонід Кучма. «Інтегратор до Європи» особливо курйозно виглядає за столом, на якому красується почата чвертка каламутної самогонки. Коли її спорожнять, то не те, щоб до Європи, дай Боже додому дорогу знайти! Особисто мені спадають на думку дві версії з приводу того, як міг з'явитися цей плакат, через що у мене і для вас, шановний Леоніде Даниловичу, є порада і запитання.
Перше. Газети, зокрема «День», писали, що у вас у передвиборній кампанії задіяні іміджмейкери чи то з Казані, чи то з Рязані. Судячи з того, як «сервіровано» весільний стіл, вони до цього добре доклали рук. Тому що на українському весіллі овочі (помідори, перець) подаються у вигляді салатів, а не викладаються цілими, «наче поросятам покидали». Так само і бекон — він акуратно нарізається, а не подається куснями (як і інші м'ясні продукти). Торт, у який «учителька» — дружина нового українця — неодмінно заїде ліктем, опускаючи руку з випитою чаркою, не подається на початку, разом з холодними закусками...
Згоден, заїжджі іміджмейкери могли не врахувати місцевої специфіки — їм мали б підказати керівники вашого передвиборного штабу. Благо, серед них є академік, що займався під час його роботи у Кабміні і питаннями культури.
Та головне — не ці прикрі деталі. Головне — ваша фігура, пане Президенте, за цим, перепрошую за різке слово, ганебним столом. Якщо ви для цього знімка не позували, і ваші підлеглі, бажаючи як краще, а зробивши як завжди, без вашого відома за допомогою комп'ютерної техніки «вклеїли» ваше зображення у плакат, то раджу вам щиро: женіть з усіх штабів усіх причетних до цього «шедевра». Бо вони настільки вмілі люди, що навіть попри те, що до виборів усього тиждень, встигнуть устругнути щось таке, над чим ще довго сміятиметься вся Україна і що згодом стане почесним експонатом майбутнього музею популізму. Якщо надумаєте шукати авторів, повідомляю вихідні дані, зазначені на плакаті-календарі: «© Арт-Ерія, 1999, тираж 85000 прим. Видруковано в типографії «Новий друк». Замов. 9-922».
Друге припущення — що ви позували для даного знімка або дали згоду на вклейку свого зображення — просто неймовірне, враховуючи те, який пост ви займаєте. Та якщо, усе-таки, це так і було, то у мене запитання. За що, Леоніде Даниловичу, ви так не поважаєте свій народ? Невже за те, що він вас обрав?!
Р.S. Розумію, що у передвиборному гармидері вам не до того, щоб відповідати мені особисто. Тому мене влаштує і відповідь керівника вашої прес-служби.
