Поет у повітрі
На сором собі (але й з непереборної любові до істини) зізнаюся, що Василь Герасим’юк не належить до моїх улюблених поетів. Мушу заявити про це одразу, бо знаю про існування людей, для яких він є Поетом № 1. Для мене ж особисто Василь Герасим’юк є просто поетом. Хоча насправді все не так просто.
Задумуючи цю статтю, я планував її розпочати таким реченням: «Перша книга Василя Герасим’юка «Смереки» побачила світ рівно двадцять років тому.» Та коли поліз до книжкових полиць, аби уточнити дату, з’ясувалось — ні, не двадцять, а двадцять один, у 82-му. (Хоча, якщо взяти до уваги, що збірку «підписано до друку 01.11.82», можна припустити, що у книгарнях вона все ж таки з’явилась на початку 83 го). Понурі роки пізнього застою, коли, як перед сходом сонця, темрява здається непроникною, неподоланною. Тогочасна українська поезія вирізнялась такою винятковою безликістю, що кожне свіже слово й навіть розділовий знак (наприклад, три крапки) прочитувались особливо уважно — і читачем-аматором, і тими, для кого читання поезії було посадовим, непогано оплачуваним обов’язком.
Вже у тій, першій збірці були вірші незвичні. Незвичні тим, що світ, у них змальовуваний, був світом гуцульським, а відтак — одночасно — екзотичним й українським. (Хоча у ті роки майже все українське було екзотичним). Та нота, яку брав молодий поет з Прикарпаття, належала тільки йому й переспівам не підлягала:
Мій Косове, опришку мій і майстре,
ти знов мене розгубленого стрів.
Моє дитинство всокотить не вмів —
і вмить воно втекло з моєї тайстри
і повне полонин, цимбал і зір,
розвинуте крутезними плаями,
прибігло не до мене, а до мами,
в її узір космацький, мій узір...
Василь Герасим’юк назавжди залишиться невід’ємною часткою молодості — ні, не моєї, а мого друга Віктора Неборака, який в середині вісімдесятих приїхав до Києва й занурився в тогочасну атмосферу пробудження. Пробуджувалась «національна свідомість» (дуже перепрошую за банальність визначення, шановний читачу, але так воно й було); пробуджувалась література, зокрема — поезія. Наважуся стверджувати, що без Василя Герасим’юка і його дзеркального відповідника Ігоря Римарука поява групи «Бу-Ба-Бу» ставала не те, щоб зовсім неможливою, але...
Неборакова поема «Реставрація» надійно закарбувала ті нічні посиденьки й походеньки, аж до препізньої пори, коли раптовий порив повітря забрав з голови автора-оповідача-ліричного героя його новенького капелюха:
... Під’їзд. Тінь. Подих вітру.
І капелюхові — каюк.
Він полетів. Ні за півлітру.
(А другим був Герасим’юк).
Потім, упродовж поеми Василь виникне іще раз — коли Віктор описує уявно-реальний вечір «Бу-Ба-Бу», й у залі, посеред діаспорної професури, киян та «іногородніх», поміж літературознавців і просто друзів «Оля із Герасим’юком-Космацьким/ місця займають...» Час, про який пише Віктор — це той час, коли Оля була ще «дружиною свого чоловіка», а прізвище Герасим’юк щось казало тільки шанувальникам поезії. Правда-правда, без жодних табу...
Іще Василь Герасим’юк постійно присутній у наших розмовах. «Наших» — це в розмовах письменників, але не про письменників, а про письменство. Наприклад, в журі одного літературного конкурсу, членом якого має честь бути автор цих рядків, досить часто постає проблема «патріотичної поезії». Начебто мусила б вона з’явитись, мусила б зродитись у вже дванадцятий рік незалежній Україні. В дійсності ж молоді поети пишуть сьогодні дуже різно — але існує одна прикра закономірність. Щойно починаються щебетання про калину, солов’їну мову й мамині руки, як художність ніби крізь землю провалюється. «Нема, нема нового Герасим’юка...» — скрушно знизуємо ми тоді плечима. Чому?.. Й особисто для себе я (Олександр Ірванець, sic!) знаходжу тільки одне пояснення: щоб стати Василем Герасим’юком, потрібно народитися в Караганді. Ото й усього. Інше все додасться.
Я зумисно не хочу згадувати зараз весь масив написаного Герасим’юком. Не згадуватиму «Осінніх псів Карпат», не згадуватиму «Псів Юрія Змієборця», не згадуватиму «Верхами біжить». І того, без назви, з присвятою І.Римарукові — «Прийшли вночі. «Твій, діду, син умер...» Справа ж не в тому, скільки «хітів» створить поет протягом свого життя. Справа у тому, що поет просто пише. Просто залишається поетом.
Ми зовсім випадково зустрілися кілька днів тому в самому центрі Києва. Василь вийшов з Радіокомітету, отого самого, «Хрещатик, 26». Чорне пальто, чорний капелюх. Поет та й тільки. Хоча й цього вже немало.
