Погортаймо «родинний» альбом

У роботах, представлених на виставці «Графіка і художня фотографія», яка експонується у вишуканих інтер’єрах старовинного особняка Родзянка, де зараз розміщується Київський театр «Сузір’я», її автор — відома київська художниця Наталя Володіна-Панченко спробувала розповісти про час: минулий і теперішній.

Для кожної людини важливо знати своє коріння, пам’ятати про предків, передавати пам’ять нащадкам, зберігати дух родини, поколінь. Своє жіноче (спочатку як хранительки родинного вогнища), хвилювання про це художниця втілила у виставковій серії робіт «Родовід. Золотий фонд», запропонувавши творче бачення культу спадкоємності пам’яті роду.

Використовуючи сучасні технології та можливості графічного мистецтва, Володіна-Панченко винаходить власну авторську техніку, поєднуючи її з репринтним друком і письмом гелевими ручками. Відвідувачеві виставки пропонується немовби погортати старовинний родинний альбом, який відобразив любі для серця обличчя рідних — дідусів і бабусь, мам і тат, синочків і дочок. Взявши старі світлини, художниця ще більше «старить» їх, наносячи на зображення патину часу. Пожовклі, подекуди з нерівними краями світлини початку ХХ століття «прориваються» до глядача крізь химерно кинуті на аркуші шари золотавого, сріблястого та мідного з переливами кольорів. З аркушів, на яких винахідливо скомпоновано деталі, які створюють його цілісність, немовби крізь розірваний бурхливими подіями час, дивляться на нас, сьогоднішніх, наші бабусі й дідусі. І не повірити, що ось такими маленькими були вони колись.

На фотографічних колажах Володіної-Панченко закарбована історія конкретних людей, конкретних родин. Те, що автор підписує прізвища дійових осіб цих світлин, робить їх своєрідними документами доби, історичними свідченнями подій, здатними виглядом і виразами облич дати оцінку того, що відбувається.

У старих світлинах є якась певна урочистість. Це для нас, що майже поголовно мають цифрові апарати, будь-які зображення — повсякденність, на зорі ж цього винаходу — процес фотографування себе на плівку був чимось схожий на святкову подію. Фотопортретові надавалося великого значення, його можна було потримати в руках, помилуватися, зберегти, як реліквію, залишити нащадкам. Які різні, але зосереджено серйозні обличчя у тих, хто чекає, коли ж із об’єктиву «вилетить» пташка...

Декоративними деталями виглядають написи на фотографіях, зроблені художницею навмисно старанним почерком. Як правило, охайно, каліграфічно підписували на зворотному боці: «На довгий спомин!» Наскільки зворушливий напис на світлині міцненького карапуза в модному тоді матроському костюмчику — «Дідусь Славко. Йому 1927р. було близько року». Скільки чинності та благородства на обличчях чоловіка й дружини, які застигли на овальній весільній світлині, підписаній «Співзвуччя сердець — сонце кохання, яке творить життя на Землі!» А ось «Маленька панночка — зернятко янгольське». Кругловида світловолоса істота з великим білим бантом на голові і в мереживній білій сукенці. Марися ще мала, мабуть, і ходити не вміє, тому сидить, позуючи, малятко на стільці. Погляд насторожений, але осмислений. І немовби відчуваєш теплоту її зворушливих п’яточок на пухких ніжках. Вони — в передчутті шляху. Яким же був життєвий шлях цього янгольського зернятка? І як відповідь — поряд три інші світлини колажного аркуша — «Неодружена панночка Марія», «Весільна фотографія», і фото похилих років «Пані Марія Кузьмич».

А ось на аркуші фото трьох чоловіків із підписом: «Чоловіки, партнери, друзі». Здається, варто лише замінити обличчя на сучасні, і це вже буде світлина їхніх правнуків, які залишаються друзями років так через сто. Зовсім інший вираз на світлині: «1914 рік. Перша світова війна, діти втратили батька, їхня мати — чоловіка». Зимовий пейзаж, герої одягнуті в характерні пальта того часу. На їх обличчях — тривога перед майбутнім, своїм і країни. Так самотньо й незахищено виглядає родина, що залишилася без глави роду...

Цікава постановочна композиція — фото «Митя Жекмакі з рідною та хрещеною матерями». Дійові особи цього колективного портрета розташувалися в човні. Його борти прикрашено орнаментом і ланцюгом. Тлом світлини служить природа, дерева вдалині. Все покликано створити благосний настрій. Голови жінок прикрашають кокетливі капелюшки, в руках однієї — розкрита парасолька, інша тримає сумочку і букетик польових квітів, можливо, зібраних на луці, недалечко. Маленький Митя — у човні посередині, під захистом двох своїх матерів. Старій пожовклій світлині автор Володіна-Панченко надає ще давнішого вигляду. У легкості прозорого брунатного пастельного тону фотографії панує умиротворення, спокій, упевненість у завтрашньому дні.

Виставка «Родовід. Золотий Фонд» змушує нас трохи сповільнити свій темп, зупинитися, замислитися про цінності вічні, нескороминущі. Всі ми — гілки родового дерева, кожен свого, і може найголовніше наше завдання на цій землі — стати надійною ланкою в ланцюзі пам’яті роду. Художниця підказала емоційний, творчий шлях прийняття, збереження і передачі в часі джерел коріння свого родоводу. Вдивляючись у обличчя своїх рідних, давніх і теперішніх, можна стати спокійніше, добріше, сильніше духом. Після відвідин цієї виставки вам обов’язково захочеться переглянути свої родинні фото...