Поза самоповаги

У незапам’ятну війну окупанти заборонили голландцям завішувати вікна, щоб групами не збиралися, і для опору підготовки не вели. Точно цю історію, схоже, знають лише екскурсоводи. Але традиція міцно ввійшла в життя і в новітніх спорудах зовнішні стіни роблять з суцільного скла.

Якщо господарі нічого не приховують від стороннього ока, то й підгляданням не назвеш споглядання чужого особистого життя. Проте відчуття «дому на долоні» немає. Все відкрите, але при цьому ніколи я не бачив мешканців не те щоб б у білизні, а навіть у домашньому одязі.

У результаті небажання щось приховувати, право бути самим собою, стало домінантою власної гідності, та базою для поваги свободи самовираження інших.

Квартал червоних ліхтарів, гомо-монумент, кава-шопи з легально придурманеним курінням — не фішка для туристів. І Амстердам аж ніяк не Содом. Вибір кожен робить сам, а можливість бути в ньому відкритим дає кращу позицію для збереження самоповаги. Саме така внутрішня душевна поза вважається принципом відбору вистав для основної і fringe програм щорічного фестивалю найкращих прем’єр сезону, що проводиться під егідою Нідерландського інституту театру.

Професіонали, студенти, аматори в пошукових проектах; вистави, що, можливо, не отримали тривалого життя в репертуарних театрах і навіть після великої перерви демонструються спеціально у фестивальній програмі, пронизані духом театролюбства і свободою експерименту.

Вистава «Караоке під гітару» відбувається в кафе театру. Дві сімейні пари розважають за обідом і після навчання грі на гітарі. Іграшковий дитячий інструмент китайського виробництва красивий, яскравий, а головне — здатний витягувати всі три необхідні для любительського музичення акорди. На плакатах намальовані позиції пальців на грифі. До кінця вистави дружний караоке-ансамбль гітаристів виспівує хіт «Бітлз».

Студент акторського факультету Тіус Хьюз і режисерського факультету Пеннін Сміт Нідерландського театрального університету створили ритм-монолог «Едвард ІІ». Куб із дикти з отвором в одній зі стінок виявляється і троном, і барабаном, і сізіфовим каменем.

Вагітна по ролі й по життю Саскія Полдерман у виставі «Уф, Дедді» за допомогою вправ для розвитку плоду разом із партнером по танцях радіють абсолютному взаєморозумінню тіл, і, схоже, сумують, що прийшло воно лише завдяки спільному страху перед життям третього, який повинен народитися.

Художник і режисер Роб Ван Вінгарден у перфоменсі «Моделювання моделей» малює, фотографує, одягає, роздягає трьох юних красунь для своїх ню-картин. Глядачі з соком та чіпсами кружляють територією наготи, доки мистецтвознавець не примусить усіх прислухатися до його прозрінь про те, що жіноче тіло повинне викликати не лише сексуальний потяг, але також приносити й естетичне задоволення.

Молоді люди у виставі «Шолом», які відтворили на сцені свій світ із картону: комп’ютери, гральний автомат, полиці, журнали й навіть щітку для підмітання підлоги, гостротою юнацьких почуттів доводять, що в них тече не журавлиний сік, а гаряча кров. Мелодію підтекстів, інтершуми озвучує звукоімітатор. Віра в кохання, навіть яке ледь живе, додає сили боязкій надії.

На жаль, з основної програми, що включає сім могутніх робіт, мені вдалося побачити лише три. Головне управління культури й мистецтв нашого міста профінансувало дорожні витрати. Нідерландський інститут театру, що вважав важливим донесення інформації про свою театральну діяльність в Україну, зміг профінансувати лише часткове перебування, і це виявилося втричі більшими витратами, ніж з українського боку. Причому жодних умов про рекламування або вихваляння ніхто не ставив. Просто дуже важливо, щоб про голландський театр, про висловлені ним хвилювання дізналися і в Україні.

Театральні фестивалі багатьох країн світу, немов лупою величезного збільшення, досліджують день нинішній. І в ньому з висоти всього накопиченого про людину та світ знання звучать гучно й вимогливо запитання про значення народження, про волю творця, про право бути собою, не руйнуючи гармонію всесвітнього дому і загальнолюдської сім’ї.

Основну програму Фестивалю відкривав спектакль «Місія» за Давидом Ван Ройбруком у Муніципальному театрі Амстердама. На стінах фойє прекрасні портрети знаменитих артистів, грона їхніх знаменитих сучасників, трохи припале пилом пишне ліплення, сяючий кришталь від світла енергозберігаючих ламп, цілком налаштовували на традиційний високопрофесійний театр. Лише чомусь залу для глядачів спотворювали чотири могутніх майже вуличних ліхтарі з дуже зухвало-холодним світлом. За скромною трибункою на авансцені перед антрактовою завісою не театрально просто, швидше, навіть буденно, розповідав про свою місіонерську діяльність у Південній Африці пастор середніх років. Хвилин 20 глядачі думали, що ця передмова — щось на зразок благословення фестивалю. Про те, що перед нами геніальний актор, який усіма можливими засобами виразності домігся неакторської достовірності стало зрозуміло до кінця годинного монологу. Актор щось не вимовляв, іноді його навіть не було чутно. Руки псували зачіску, пальці кострубато перегортали щоденник, але увага, довіра й симпатія до проповідника, який про свої релігійні завдання згадував побіжно, так би мовити, в приклад, зростала з кожним його словом, зітханням, поглядом. Півтори години розповіді з гумором, гіркотою, сарказмом, і ще з тисячею відтінків, про бажання донести Боже Слово в ім’я порятунку в самоповазі та любові до ближнього людям, які гинуть від голоду, епідемій і від жахливої жорстокості пол-потовського режиму. Найголовніше відкриття пастора було в тому, що жива релігія інтернаціональна, а найголовніше питання формулювалося до фінальної ноти вистави.

Монолог припиняється явищем втечі священика. Те, що описується, реалізовується на сцені й завіса, що піднялася, змінює стіну дощу, що обрушилася на сцену. Технічне виконання залишається загадкою, але повітря в залі, що вмить стало дуже вологим, лавина води, що стікає зі сцени в оркестрову яму, наскрізь промоклий місіонер, вводять у шок глядачів.

Чутно крики вмираючої природи, яка захлинається. Залу і сцену об’єднує те довиставне, пронизливо холодне світло. Померлі птахи, розпластаний крокодил, хобот слона... І розумієш, що це бутафорія, але втриматися від сліз неможливо. Крик місіонера перекриває всі звуки: «Господи, де ти?!»

Пітьма поглинає сцену і залу. Кілька хвилин гучної тиші. Актор Бруно Ванден Бреке, який легко позбувся майже непомітної кульгавості, поправляє волосся і костюм елегантними рухами, вдячно приймає не оплески і захоплені крики «браво», а абсолютне взаєморозуміння, що насичує їх.

Дія вистави «Територія Ісуса» відбувається ніби в центральному нефі костелу. В кутку, де зазвичай торгують, розташувався сучасний музичний ансамбль. Любовні історії досліджують поняття гріха. Наприклад, юнак для доказу сили своєї любові й демонстрації палкого бажання оголюється і вимагає того самого від своєї соромливої подруги. Коли ж вона йде назустріч його бажанням, він втрачає інтерес до партнерки: його захльостують інші почуття — презирство до неї, до себе й до їхньої спільної, позбавленої істинних почуттів наготи. У зонгах і танцях стикаються, борються позиції, уявлення та ідеали. І не біда, що костельні лави виявляються танцполом, сходинками, ліжками, столами. Біда, коли пошуки нового храму дозволяють осквернення старого.

Первісні істоти у виставі «Рококо сучасний готель» в обривках людських костюмів, із величезними волохатими пиками, намагаються зрозуміти призначення мотлоху, що залишився від цивілізації. Переважно, це смішні етюди дитячого збагнення світу, коли все потрібно спробувати на зуб, скрізь засунути палець тощо. Звичний шланг пилососа виявляється засмоктуючою в незнане дірою, а кип’ятильник прикрашає палець доти, доки глядач не починає виразно відчувати запах гару.

Годинна забавка наводить на думку: а чи дійсно має цінність те, що на нашу думку ми повинні залишити нащадкам після себе. Чи не залишаємо ми сміття технізації замість світіння цивілізації. В іскрах короткого замикання зникає сцена. Тривала пауза примушує хвилюватися, а чи не вибило світло в театрі та що ми в цьому житті без електрики? Без цього досягнення технічного прогресу ми, схоже, абсолютно ніщо...

Перші нотки паніки знімають веселі поклони акторів — авторів вистави — Поліни Калкер та Арлена Хорнвега.

Амстердамський фестиваль, що існує багато років, виявився свіжим, бадьорим, м’язистим. Напевно, це риси сценічного мистецтва Нідерландів загалом. Принаймні, поширюваний після вистав відео-дайджест із одно-дво хвилинними сюжетами про роботу кількох сотень творчих колективів цієї маленької країни з великою культурою не дають підстав для сумнівів.