Працювати треба. А не «тримати й не пущати»
Знову державні мужі спрямували на людей свої невпинні турботи. На цей раз про їх лінгвістичну та ідеологічну цнотливість. І знову на зміну плюралізму і свободі вибору приходить нав’язувана нам однолінійність. Природно, як завжди, це подається під соусом невпинної турботи про етичне і політичне здоров’я суспільства, зміцнення державності. Достатньо. Адже це ми вже проходили. Все це вже сповна випробували на своїй шкурі.
Пам’ятаєте, понад сімдесят років комуно-більшовистська держава, яка не так давно спочила, невпинно піклувалася про нашу ідеологічну цнотливість? Для поголовної ідіотизації країни зводилися «залізні завіси», мільйони гробилися на всілякі «глушилки». Найактивніше незгодних і непокірних піддавали остракізму, безжалісно карали. Комуністичній партії необхідні були одноманітно й стандартизовано мислячі політичні олігофрени, які беззастережно вірять їй, покірливо виконуючі всі її розпорядження. І, треба сказати, партія багато в чому досягла успіху. Невпинне зомбування, з рецидивами якого ми стикаємося й понині, зробило мільйони людей гвинтиками жахливого механізму нелюдяності. Перетворило мільйони в бездумні додатки тоталітарної системи.
Наївно думалося, що тому історичному безчинству настав кінець. Та ні. Адже методи, які декларуються й впроваджуються зараз у життя, начебто в ім’я збереження інформаційної безпеки країни, разюче ідентичні тим, що нав’язувалися суспільству десятиріччями. А те, що нам пропонує останнім часом наше «міністерство правди» з їх підручними, фарисейськи називаючи все це нібито турботою про упорядкування інформаційного простору, про українізацію країни, про протистояння інформаційній агресії «північного сусіда», не лізе ні в які ворота. У всьому цьому можна побачити інфантильний порив отримати все й одразу. Але такого не буває. Чим закінчуються революційні пориви, загальновідомо.
Здавалося б, задля реалізації цієї, безумовно, необхідної програми слід би протиставити тій безперечній агресії, насамперед, зміцнення економіки і, звичайно ж, високопрофесійну пресу, телебачення, кінематограф. І це справа, зрозуміло, не одного дня. На це повинні піти роки. Так і тільки так можна не просто вистояти в заявленому публічно протистоянні, але домогтися позитивних результатів. Про перемогу мови не веду. В таких ситуаціях, як свідчить історичний досвід, не буває ані переможців, ані переможених. Відбувається дещо інше — утвердження принципів плюралізму. І найбільш привабливі ідеї, які відповідають життєвим реаліям, які підкріплюються незаперечною аргументацією, знаходять у масах найбільшу кількість прихильників. Але для цього треба не «тримати й не пущати», а професійно та наполегливо працювати. ПРАЦЮВАТИ!
Поки ж взагалі, про що може йти мова, коли, на жаль, — назвемо речі своїми іменами — вся система наших ЗМІ знаходиться в ембріональному стані? І практично все те, що ми мали і чим по праву могли пишатися, в демагогічній суєті просто розгубили. Адже, як це не сумно усвідомлювати, при нинішній нібито великій кількості всіляких друкованих видань — незалежно від мови, якою вони користуються — лише декілька з них можна віднести до професійних. До високоякісних ще менше. Решта ж — щось недолуге, незалежно від тиражів. Також це стосується й наших телевізійних каналів. Які, за принципом гречаної каші, що сама себе вихваляє, вважають себе не просто самодостатніми, але й висококласними. Щоправда, рівень професіоналізму вони встановлюють для себе самі. Отака хуторянсько-провінційна самодостатність. Не замислюючись, що їх, скажімо, інформаційні програми жалюгідні і аж ніяк не можуть конкурувати з ідентичними програмами «північного сусіда». Та й про яку інформаційну насиченість їх випусків взагалі може йти мова, якщо коло їхніх інтересів зациклене на двох київських вулицях: Грушевського та Банківській. Що ж стосується професіоналізму, то часом просто острах бере. Та чи могло бути інакше, якщо в журналістику з перших же днів незалежності кинулася зграя малоосвічених хлопчиків i дівчаток, яких раніше далі стінгазет не пускали.
А в руйнівному запалі становлення країни були знищені прекрасні колективи двох кіностудій: документальних та науково-популярних фiльмiв. І на їх відновлення будуть потрібні десятиріччя. Адже саме ці колективи створювали світову славу українського кінематографа.
Безперечно, однією з ознак державності є визнання чільної ролі мови титульної нації. Але ті методи, якими намагаються це зробити владноможці, не можуть не викликати зворотної реакції. Більше того, i протидії, як будь-який примус.
Хіба, скажімо, США завдають збитків своїй інформаційній незалежності, маючи, наприклад, у Лос-Анджелесi, нарівні з англомовними, й декілька іспаномовних, япономовних та ще бозна яких — мовних телеканалів? Або Ізраїль, спокійнісінько транслюючи не тільки івритські, але й арабські програми, в тому числі й сусiднiх держав? При тому, що там можна дивитися й російські канали. Це також стосується й до величезної кількості іншомовної преси, яка не тільки завозиться, але й видається. Принаймні, в багатьох європейських країнах, в Америці та Ізраїлі, я мав можливість читати московські газети, дивитися московські телепрограми. Але, на превеликий жаль, жодного разу не зустрічав там жодної української газети, не міг вийти на жодний наш телеканал. І не тому, що там це забороняють, як ви розумієте. Причини в іншому. І нам усім вони відомі.
Державна мова повинна бути так само природною для кожного громадянина країни, як і повітря, яким ми дихаємо. Але не той страхітливий суржик, яким невпинно дивують нас наші державні мужі. І не ті перлини, якими дивують нас наші телеканали. Боронь Боже нас від такої мовної державності. Штучна лінгвістична геттоізація нікого ще до добра не доводила. Це вже давно зрозуміли у всьому світі.
