Правда юродивих

Нові альбоми українських бардів, або, як вони люблять представлятися — поетів-піснярів — явище вельми рідкісне в сучасному музичному просторі.

Колись чітко артикульований і помітний рух авторської пісні сьогодні майже зійшов нанівець. Зірки та герої початку 90 х розчинилися в соціумі. Хтось подавсяна базар (в сенсі переносному), хтось — у політику, а хтось — у журналістику. Серед них є такі, що знайшли себе і в політиці, і в журналістиці, притому не покидаючи мистецьких «емпіреїв». Цим яскравим винятком є Олександр Смик із Рівного. Він — постійно діючий поет-пісняр (ніколи не розлучається з гітарою), відомий журналіст, громадський діяч, лауреат премії «Визнання» Краківської конфедерації поетів та член політичної ради Партії зелених України. Нещодавно він видав у себе на Волині книжку поезіо-публіцистичних есе «Україна провінційна», яка переконливо доводить, що в нас у провінції таки існує високоякісна й гостра публіцистика. З іншого боку — не варто забувати, що саме Волинь стала в 40-ві колискою УПА… Про книжку Олександра Смика ми згадали невипадково — назви деяких його есе співпадають із назвами пісень його нового авторського альбому «Час для правди юродивих». Тобто виходить так, що есе тематично перепливає в пісню, а пісня продовжує ідеї публіцистичної статті. Серед таких от «близнюків» особливо відрізняються «Чорний брат. Білий брат», «Собі сам», «Лілі- Путін». Цікаво, що свого «Лілі-Путіна» Олександр написав задовго до нашої президентської виборчої епопеї, але багато що передбачив. Зокрема, його принизливу роль «шоумена» у виборчій кампанії за одного з українських кандидатів, передбачив нахабне втручання Росії в наші вибори з його ж — Путіна — благословення.

Одне слово — варто прислухатися до слова Смика — співаного чи прозового, адже воно (слово) у нього виконує роль барометра суспільних настроїв.

За змістом «Час для правди юродивих» перегукується з його попереднім альбомом «Діагноз Україна», де переважна більшість пісень являє собою спробу призму історії розібратися з проблемами сьогодення. В цьому сенсі пошуки Смика дуже близькі до творчості іншого відомого барда Едуарда Драча. Олександр Смик свідомо натискає на найбільш болючі точки нашої колективної громадянської свідомості. Часом це схоже на шокотерапію. Особливо в піснях «Апостол», «Чи бажана була така свобода», «Ти продав Україну», «Моє покоління». Чим підкорює Смик? Фантастичною простотою у поєднанні з силою слова. Нічого, окрім хриплуватого голосу й акустичної гітари. І що показово — більше нічого й не хочеться. «Ніякого красивого аранжування не вимагає те, що є за визначенням самодостатнім твором. Час для правди юродивих» — це альбом, який належить до надзвичайно рідкісного й фактично забутого жанру пісенної публіцистики. Чи залишиться Олександр Смик «білою вороною» серед своїх співаючих колег — покаже час.