Про сусідську екзотику

Хоч ми маємо схожу історію, споріднені мови та ця країна все одно залишається для нас у певній мірі екзотичною. Перша асоціація, яка виникає після короткого дводенного перебування на території Білорусі, що це велетенський живий музей під відкритим небом. Якщо хтось хоче побачити, яким міг би бути Радянський Союз, якби пережив 1980-ті, то йому варто їхати у Білорусь... Неоднозначність — ще одне слово, яким можна описувати цю країну. Про неї не можна говорити добре чи погано, можна тільки розповідати про побачене.

Наша екскурсія передбачала відвідини Мінська та Брестської фортеці, але почалася ще по дорозі до столиці білорусів. Першим величезним відкриттям стали будинки селян. У нас в Україні ніде не зустрінеш поєднання такої кількості кольорів в одному будинку. А в Білорусі вони одночасно могли бути розфарбовані у жовте, зелене і два відтінки червоного або поєднати «мультяшні» фіолетовий, рожевий і жовтий. Теж саме із парканами. Навіть огорожі навколо кладовищ були кольоровими. Але така кількість кольорів не викликала враження відсутності смаку господарів, а швидше за все, створювала відчуття легкості. Поряд із кольоровими селами однотонні міста виглядали більш буденно, у тому числі й столиця країни.

Мінськ не може вразити відвідувачів такою архітектурою, як, наприклад, Київ старовинними пам’ятками. Воно й не дивно, адже місто було повністю відбудоване після Другої світової війни. Можливо, тому Мінськ є такою живою демонстрацією радянської культури. Проте «радянськість» збереглася ще й в іншому — у виразі облич жителів білоруської столиці. Там важко зустріти людей, які йтимуть по вулиці та посміхатимуться, або жваво та емоційно розмовлятимуть між собою. Швидше, ми зі своїми емоційними враженнями, були для місцевого населення якоюсь екзотикою.

Білоруси одягнуті дуже просто. Можливо, це тому, що люди, які живуть у такому політичному режимі, не мають потреби демонструвати свою індивідуальність. Та й людей на вулицях Києва, які кудись поспішають, набагато більше, ніж у Мінську.

Проте спостерігаючи за життям столиці, не можливо не помітити речей, які роблять честь білорусам. Місто надзвичайно чисте, з великою кількістю зелених насаджень. У центрі Мінська розташований велетенський дитячий парк із водними каналами. І влада, незважаючи на вартість землі у центрі столиці, береже ці зелені площі. Нам, українцям можна повчитися на цьому прикладі, як не забудовувати свою столицю надмірними торговими та бізнес-центрами, які руйнують історичні та культурні пам’ятки.

Втрачаючи у політичній свободі, білоруси намагаються удосконалити побутову та соціальну сферу. Впадає в око впорядкованість та правильність життя: коли водії не перевищують швидкість, а пішоходи не порушують правила дорожнього руху, або хоч тут немає високих досягнень, але немає і граничної бідності.

Є лише одна річ у цій країні, на адресу якої я можу висловитися вже абсолютно однозначно. Це — мова. Білоруска мова надзвичайно гарна (не дарма схожість української та білоруської — 38%), але ви ніде її не почуєте на вулицях міста. Населення практично повністю русифіковане. Уся реклама, вітрини модних магазинів написані російською. Для білоруської залишили назви вулиць, офіційних установ і ще оголошення станцій метро. У ставленні до мови ми з білорусами схожі. Проте краще було б наслідувати одне одного в чомусь корисному. Напевно, для цього і важливі такі екскурсійні поїздки — для отримання безпосереднього досвіду. А ще — для розвитку альтернативного мислення.