Професiональний меценат

«Капельмейстери історії», «поети справи», «мужі війни і миру» — так образно свого часу називали представників роду Шереметєвих. Коріння цього роду сягає в глибину історії Росії, iз нього вийшли воєначальники та члени Державної думи, фрейліни та княгині графських і дворянських достоїнств. Прізвище Шереметєвих походить від турецького слова «шеремет» — моторний, жвавий. Разом із Голіциними Шереметєви 1612 року звели на престол юного Михайла Романова. Одні з найбагатших дворян Росії, Шереметєви у численних маєтках споруджували розкішні палаци, прикрашали їх звезеними з усіх кінців світу витворами мистецтва. Палаци будували Растреллі, Кваренгі та інші славетні зодчі. Так у Підмосков’ї виникли Останкінський та Кусковський палаци, садиби Вороново, Михайлівське, «Странноприимный дом» у Москві, «Фонтанный дом» у Петербурзi та багато інших шедеврів.

Нащадок фельдмаршалів Суворова і Кутузова за материнською лінією та славного роду Шереметєвих, які були родичами з Петром I — за батьківською лінією, який народився у Марокко та вперше приїхав на землю предків у 1979 роцi, Петро Петрович Шереметєв потрапив у Крим тільки цього року. Року 130-річчя від дня народження Ф. І. Шаляпіна — кумира Петра Петровича (весь його кабінет у Парижі обвішано фотографіями великого баса). На III фестиваль оперного мистецтва пам’яті Федора Шаляпіна його запросила Ірина Кордьє і не помилилася, адже приїзд таких людей, як граф Шереметєв — такого статусу й рівня культури — можливо розворушить чиновників від культури і приверне їхню увагу, нарешті, до високого мистецтва.

Зустріч iз графом Шереметєвим — головою єдиного в Європі Російського музичного товариства у Франції і директором Російської консерваторії ім. Сергія Рахманінова в Парижі — здавалася неможливою. Та й жорсткий графік його перебування в Судаку (концерти, поїздка до Ливадійського палацу, зустріч iз мером, гала-концерт у гроті Шаляпіна) залишав мало надії. Але граф — людина слова, він не тільки дав інтерв’ю, але й пообіцяв приїхати до Києва, розповівши, що він Рюрікович, нащадок Олександра Невського, Ярослава Мудрого, і тому йому «є, чим пишатися, є, що подивитися. Адже Київ для мене необхідна мета візиту, бо я хочу познайомитися з містом».

У Шереметєва багато іпостасей: архітектор за освітою, який закінчив Вищу архітектурну школу в Парижі та багато збудував не тільки у Франції, переможець міжнародних конкурсів на кращий архітектурний проект, він зумів зробити найблагороднішу справу — фактично врятувати від руйнування часом головну православну святиню Парижа — Собор святого Олександра Невського на рю Дарю. Саме його стараннями і завдяки його діловому авторитету собор знаходиться тепер під патронажем паризької мерії, нещодавно вперше за свою півторастолітню історію його було реставровано і він постав перед очима відвідувачів у всій своїй первозданній красі. Зараз у Петра Петровича підписано контракт iз петербурзькою владою на реконструкцію славнозвісного Будинку книги на Невському проспекті. Граф хоче перетворити цей восьмиповерховий будинок на Міжнародний центр аудіовізуального мистецтва. Але якщо за освітою Петро Петрович — архітектор (фахівець з готелів і госпіталів), то за вихованням у сім’ї та душевною пристрастю він — співак і актор. У його сім’ї співали всі: батько, який створив відомий російський хор у Марокко, мати, яка має чудовий голос, виконувала російські романси, сестра і він сам. Причому Петро Петрович ще і грає на роялі, скрипці та гітарі. Коли під загрозою закриття опинилася Російська консерваторія ім. С. Рахманінова в Парижі, а вона веде свою історію від Ф. Шаляпіна, С. Рахманінова, О. Глазунова, О. Гречанінова і П. Черепніна — не було чим платити за оренду землі, — звернулися знову до графа Шереметєва, і він знову знайшов вихід. Історичну будівлю зберегли за консерваторією, а Петра Петровича запросили спочатку очолити адміністративну раду, а потім і директорувати. Робить це він абсолютно безкоштовно вже 20 років, постійно клопочучись про фінанси для консерваторії. А ще він заснував під Шереметєвським прапором в Іваново-Вознесенську кадетський корпус, хоровий фестиваль духовної музики, «Шереметєв-центр», художню галерею...

— У вас у консерваторії навчаються і французи, і росіяни, і багато інших. Яким чином можна простій людині потрапити туди?

— Дуже просто — записатися на рік. Це коштує 55 євро. Звісно, спершу слід дізнатися, якого рівня учень і визначити його до класу — вище-нижче. Потім він навчатиметься з тим професором, якого сам обере, оскільки є можливість вибрати будь-якого професора. З класу роялю у нас 15 професорів, 2 скрипки, 2 віолончелі, 1 тромбон, 3 флейти, 1 гітара. З вокалу маємо 5 чи 6 професорів. Також є цілий хор.

— Яким чином здійснюється оцінка рівня учнів консерваторії?

— По-перше, ми всі конкурси і екзамени проводимо через незалежне журі. Це професура або фахівці, які не належать до консерваторії, тому є об’єктивне, самостійне рішення, і таким чином, жодних впливів, жодного тиску на журі. Бува, що вони знайомі, але це все досить чесно і незалежно. Усе це я встановив кілька років тому. До мене журі складали ті ж професори, які й навчали, а це несправедливо.

— За рахунок чого живе консерваторія?

— Ну, ось це — найважливіше питання. Це залежить від мене. Чому? Бо ніхто нам не допомагає, ніяке міністерство культури, ніяке місто. Хоч місто до минулого року нам давало маленьку кількість грошей, але нова влада, яка прийшла минулого року, скоротила фінансування. Тому я повинен вибивати ці гроші сам — концертами, курсами, членськими внесками, грошима учнів й орендою нашого залу для свят, балів, вечорів і для концертів, звичайно. Концерти іноді приносять якийсь прибуток, бо наповнюють зал на 180 місць. Звичайно, є й пожертвування, які не мають великого обсягу, але мають свій сенс.

— Чи займаються музикою ваші діти?

— Мій син, Борис Петрович, якому 10 років, має дуже гарний голос, а дочка Ксенія Петрівна — їй тільки 12 років — дуже захоплюється театром. Вона ще молода, але вже виступає у школі міста. Я був співаком і дуже багато співав і хором, і з оркестром, і дуже любив це. Зараз, щоправда, я вже не в тому віці, коли можна володіти 100-процентним голосом, але я продовжую співати приватним чином, грати на роялі, скрипці та гітарі. Взагалі в нашій сім’ї протягом останніх 300 років усі любили театр. Шереметєви виступали самі на сцені Останкінського театру. Я нещодавно отримав із Москви програми різних п’єс 1913 року, де брали участь тільки Шереметєви, сімейна трупа. Коли у шістдесятих роках я приїхав до Парижа, то дуже захопився театром, намагався «крутити» кіно. Але батько мені написав: «Годі клеїти дурня або я припиню висилати тобі гроші».

— І ви прислухалися до поради батька?

— Так, звичайно, я пішов учитися до Вищої архітектурної школи, але любов до театру я зберіг. Ще коли я працював архітектором, мене французька трупа запросила в поїздку Африкою, і я грав тоді у п’єсах Шекспіра, пам’ятаю, блазня, у Мольєра у «Міщанині-шляхтичі» — вчителя, у п’єсі Гоцці... Але головним моїм захопленням завжди був спів.

— А як щодо кінематографу?

— Не треба з цього робити якусь дивну подію. Але вийшло так. 1981 року я знову став холостяком, часу було багато, були й кошти — я чимало грошей заробив своєю архітектурною кар’єрою, і тоді я вирішив, що можу присвятити більше часу мистецтву. Один із найчудовіших спогадів — це дуже скромна роль у фільмі Коста Гавраса «Clair des femmes» — «Світло жінки» з Ромі Шнайдер та Івом Монтаном. Ромі була там чудова. Але що цікаво, знаменитий співак Ів Монтан там грав, а співав — я, актор. У цьому фільмі була така сцена: героїня Ромі влаштовує вечір у своєму будинку і запрошує оркестр зі співаком. Ось цим співаком був я.

— І що ж ви співали?

— «Пойдем, Дуня, во лесок...», «Вдоль да по речке...», «Вечор поздний из лесочка...»

— Чи можете пригадати ще якийсь яскравий епізод зі своєї кінокар’єри?

— Був фільм із Жераром Жуніо, його дія відбувалася в Росії. Я грав там... комісара російської розвідки! Несподівано, чи не правда? За фільмом герой Жуніо приїжджав до Росії до свого двоюрідного брата, і я його запитував, чи має ще він родичів у Росії?

— А в рекламних роликах ви знімалися?

— Так, звичайно, рекламних фільмів зі мною було багато. Були і кумедні випадки. Коли я «крутив» рекламу для «Кока-кола», вони вирішили, що я повинен бути д-у-ж-е елегантно одягнений. Мені з Рима до Парижа прислали спеціального кравця, який мені, пам’ятаю, зшив дивовижно красивий костюм із білого полотна з дуже тонкими чорними смугами. Це було дуже кумедно для мене і зовсім нераціонально для фірми.

— Реклама приносить упізнаність…

— Так, пам’ятаю, одного разу сиджу в кафе, і до мене підходить дівчинка восьми років і каже: «Я тебе впізнаю. Ти ходив у «Крокот». Виявляється, вона мене упізнала за рекламою бісквіта.

— Петре Петровичу, звичайно, ви — чисто російська людина, але смак-то у вас — паризький. Не можу не запитати у вас, як ви ставитеся до жінок?

— Ви знаєте, це важке запитання, оскільки я завжди захоплювався красивими жінками. Моя перша дружина була чудової краси і з дуже знатного роду — Марія-Євгенія де Вітт Наполеон. Вона була внучкою чотирьох європейських монархів. Це була дуже важлива частина мого життя, я мріяв мати сина, але не вийшло, і після 13 років життя ми розійшлися, але спогади залишилися у мене найчудовіші, і відносини ми зберегли чудові.

— Чи ви пам’ятаєте своє перше кохання?

— Ви знаєте, не пам’ятаю. Але ми жили в такій сонячній країні, Марокко, де всі жінки були спортивними, смачними, у тому сенсі, що всі вони були засмаглими, чудової статури, тож дивитися на них було приємно. Пам’ятаю мої перші слабості, але конкретно когось назвати не можу... Франція завжди була багата на чарівних жінок, принаймні в тих колах, до яких я належу стільки років. Але я вам відкрию одну таємницю, я дуже жалкую, що не знайшов собі, коли це було ще можливо, стопроцентну російську дружину. Річ у тому, що російська жінка набагато цікавіша за інших жінок у світі, крім, звичайно, тієї, яка дала мені моїх дітей — сина й дочку.