Прості речі
Перформанс (що в перекладі з англійської означає «спектакль», «видовище») — жанр оманливо простий і демократичний. Набувши популярності у бунтівні 60 ті,він спокусив надто багатьох аж до повної профанації. Тепер будь-хто з тих, хто вважає себе художником — а таких, на жаль, вистачає — може, зібравши трохи публіки, утнути якусь дурницю і назвати це перформансом. Саме у такiй профаннiй формi втiлювалися більшість подібних акцій в Києві. Але минулого тижня мистецька публіка, що прийшла до київської галереї «Ательє Карася», мала змогу побачити перформанс як справді артистичне видовище.
Проводив акцію столичний художник грузинського походження Бадрі Губіанурі. Він відомий, в першу чергу, як живописець-абстракціоніст, що дотримується досить аскетичної стилістики, і не є схильним до публічних самопрезентацій. Тим цікавішим було побачити, що він робитиме.
А робив він те, що завжди робить митець — створював у обмеженому просторі певну послідовність знаків, з яких потроху викристалізовувалися смисли — і художні, і естетичні. Почалося з терезів, на шальках яких був запалений вогонь. Серед білих стін галереї це саме по собі справляло гіпнотичне враження. Одягнений в чорне, мовчазний і зосереджений, Бадрі працював за допомогою дуже простих, чітких жестів і предметів. Власним тілом намiчав кути до стін. Промальовував подібну гнуту лінію на аркуші ватману. Знову відтворював її за допомогою стільця. Виносив і клав на інший шмат паперу білий муляж черепа. Тобто неначе вимірював за допомогою власного тіла, яке таким чином символізувало всі людські тіла, реальність довкола себе. Все це, людське — одна й та ж настирлива поза, череп, папір, стілець, поєднані діями художника, утворили неначе смислову площину, — гарну метафору двовимірного, одноманітного людського мислення. Але вихід був знайдений знов-таки дуже простим і ефектним жестом: Бадрі поклав на терези череп, який повністю перевісив полум’я, а потім одним різким рухом висипав на іншу, палаючу чашу, гору воскових свічок, чим повністю поновив рівновагу. А також задав ту саму вертикаль, що перетворила пласку людську суєту на об’єм довершеного сенсу. І, наскільки тут міг би бути доречним театральний термін — таке завершення спричинило справжній маленький катарсис.
Ось парадокс: свічки, терези, вогонь, череп, чорне й біле — все це у виконанні будь-кого іншого виглядало б набором банальностей. Але Бадрі вдалося у цю звичну візуальну матерію внести якийсь незримий додатковий компонент, що і зібрав усе в цілісний витвір мистецтва.
Це, власне, і є талант.
