«Принизливе» законодавство

Українські художники беруть участь у Sotheby’s. Ця добра новина — поряд із старою проблемою: вчергове постало питання «принизливого» національного законодавства щодо ввозу-вивозу культурних цінностей. «День» (№82) повідомляв про те, що в червні на торгах Аукціонного дому Sotheby’s у Лондоні буде представлено 18 робіт тринадцяти сучасних українських художників. Щоб зробити українське мистецтво реальністю міжнародного аукціонного життя, знадобилося два роки переговорів із представниками Sotheby’s. Уперше в торгах такого рівня візьмуть участь Олег Тістол, Арсен Савадов, Ілля Чічкан, Василь Цаголов, Олександр Ройтбурд, Ігор Гусєв, Олександр Гнилицький, Максим Мамсиков, Влада Ралко, Віктор Покиданець, Марина Скугарєва, Оксана Мась та Павло Маков. Представлятимуть вони сучасну українську живописну школу.

— Ця школа вибухнула ще у 80-ті роки, її назвали «південною хвилею», — розповідає мистецтвознавець Леся Авраменко. — Мабуть, у цьому і є її особливість — вона дуже тепла, фактурна й пристрасна, в сенсі життєлюбності.

На думку голови відділу російського мистецтва Sotheby’s у Лондоні Джо Вікері, серед художників, які мають найбільше шансів зацікавити клієнтів всесвітньо відомого Аукціонного дому, імена Олега Тістола, Арсена Савадова та Олександра Гнилицького. «Я передбачаю інтерес передусім з боку західних колекціонерів, — каже Вікері. — Вони вже бачили каталоги, їм сподобалися роботи, вони ними зацікавилися. Для них сучасне українське мистецтво — це відкриття».

Проте, за словами генерального директора Sotheby’s Росія та СНД Михайла Каменського, не все так просто. Щоб зарекомендувати себе на міжнародній арені, мистецтво кожної країни повинно пройти декілька етапів.

— На початках формування ринку основним покупцем є національна буржуазія, — підкреслює М.Каменський. — Проходить певний час, і до неї приєднується певна кількість іноземних колекціонерів, діаспора. Таким чином формується ринок, запит, уявлення про доцільність колекціонування певних імен. Потім приєднуються нові галереї, фонди, дилери, колекціонери. Але тільки в тому випадку, якщо якість відповідає міжнародним стандартам. Буде якість — буде всесвітнє визнання, не буде якості й дотримання міжнародних стандартів — не буде ринку, не буде визнання. Щоб зрозуміти, чого чекають колекціонери, треба діяти методом проб і помилок. І за результатами ми зрозуміємо: що затребувано, а що — ні, що приймається, а що відмітається.

Здавалося б, щасливій зустрічі українського мистецтва й західних колекціонерів тепер нічого не повинно завадити. Утім, перешкоди досі є. Вони — паперові. В Україні діє варварське законодавство щодо ввозу-вивозу культурних цінностей. Перевезення творів мистецтва через український кордон регулюється низкою законів, зокрема, «Про митний тариф України» та «Про податок на додану вартість». Визначене як «товар», мистецтво невиправдано обкладається величезним митом. У даному випадку кожна картина, що вирушає на Sotheby’s, може бути перевезена через кордон тільки тоді, коли її власник виплатить державі 20% від вартості полотна, яка вказана в каталозі Sotheby’s. Якщо ж робота на аукціоні не знайде нового власника, то її власнику не пощастить ще більше. Повертаючи в Україну цей твір мистецтва, він повинен буде сплатити 40% (!) від її вартості. Усього — 60 %.

Наші колекціонери могли б значно поповнити українське національне надбання творами мистецтва, які з міжнародних аукціонів потрапляють не на територію України, а в закордонні нерухомі володіння наших колекціонерів. Чому за поповнення національного багатства українців колекціонери повинні сплачувати державі? Жодної логіки у цьому немає.

— Ситуація принижуюча, — каже директор Українського дому Наталія Заболотна. — Наші ура-патріоти постійно блокують законопроекти, які висувають різні фракції, щодо вільного ввозу-вивозу культурних цінностей. Національні надбання не поповнюються, бо блокований ввіз культурних цінностей, а сучасні художники не можуть інтегруватися у світовий арт-простір, бо вивозити свої роботи для них занадто проблематично. Це законодавство блокує також проведення арт-ярмарок. Адже навіщо закордонним галереям контрабандою провозити роботи в Україну, якщо в Росії вже протягом десяти років діє закон про «нуль» на ввіз і «нуль» на вивіз, а, наприклад, у Британії — 3% на вивіз, і «нуль» — на ввіз?.. Якщо ми сьогодні не захистимо наше мистецтво, то прірва між Україною та цивілізованим світом у царині законодавчого регулювання обігу культурних цінностей буде зростати в геометричній прогресії, і Україна опиниться на задвірках світового культурного процесу.

Дискусія, ініційована мистецькою спільнотою (було проведено ряд круглих столів і прес-конференцій), має розголос. Про це, зокрема, свідчать обіцянки міністра культури Василя Вовкуна підтримати якнайшвидшу зміну законодавства. Але головна проблема наразі — у Верховній Раді, голосування якої стосовно «мистецьких» законопроектів закінчуються провалом. Голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон Юрій Савчук розповів, що 6 березня цього року у ВР було відхилено законопроект, який стосувався злободенної теми ввозу-вивозу культурних цінностей і впродовж трьох років подолав великий шлях до парламенту.

— Головною ланкою цього процесу є законодавча. З березня місяця ми активно працюємо над новою редакцією цього закону, — повідомив Ю.Савчук. — Кілька ключових тез: по-перше, ми прагнемо зробити абсолютно вільний ввіз культурних цінностей в Україну. Щодо вивозу культурних цінностей, то в усьому світі існує поділ на кілька категорій: сучасне мистецтво, яке потребує активної циркуляції, друга категорія — це ті, які можуть бути вивезені за наявності державної ліцензії, тобто свідоцтва на право вивезення (це значний масив культурних цінностей, які в кожному конкретному випадку потребують розгляду), і ті культурні цінності, які не можуть бути вивезені за жодних обставин (ідеться про національні святині, реліквії та раритети). Як відомство, яке безпосередньо займається цим законопроектом, ми завершили свою роботу. Зараз ми передаємо його на опрацювання експертам суміжних галузей. Далі ми збиратимемо відгуки, можливо організуємо громадські слухання.

Уже у вересні пан Савчук обіцяє передати законопроект до Верховної Ради. Спрогнозувати, що буде далі, вкрай складно. Точно відомо тільки те, що без унормованої законодавчої бази Україна ніколи не матиме цивілізованого арт-ринку. А от у щасливому випадку її врегулювання, за словами Михайла Каменського, для формування ринку європейського зразка вистачить 5—10 років.

КОМЕНТАР

Геннадій ГРЕБНЬОВ (він же Віктор ОРЛІ), художник, Марсель, Франція:

— Українське мистецтво дійсно є «білою плямою». Українські митці не можуть показати себе. В Україні все, що пов’язане з мистецтвом, знаходиться в ембріональному стані. З цього слід було починати ще 1991 року, коли йшлося про розбудову держави. Адже культура — це першооснова для будь-якої країни, за рахунок якої і виживає нація. Україна ще не прийшла до усвідомлення того, що мистецтво є спільним інтересом як держави, так і суспільства. У Франції міністерство культури отримало чи не найбільші дотації. У високорозвиненій, економічно самодостатній Франції бізнесом № 1 є туризм. А невід’ємною складовою туризму є культура. Існує неймовірна кількість музеїв, салонів, фестивалів, виставок, бієнале. Митець не має проблем із самореалізацією. Тут національна приналежність художника не важлива. Для французів важлива твоя мотивація як художника, наскільки ти бажаєш розкритися, наскільки цікаво ти трактуєш своє мистецтво, як втілюєш свої думки, філософію в полотнах, скульптурі чи кераміці. Українська держава ще не усвідомила, що на культурі можна заробити колосальні кошти.

Я особисто знаю, що таке возити свої роботи у валізі. Коли сідаєш у літак у Франції, тебе ніхто не запитує, чому й навіщо я везу свої роботи. В Україні ж досить принизливо виглядають перевірки, коли починають звіряти фотографії роботи із самою роботою, підписи, печатки, заплачені й не заплачені мита, податки... Це принизливо для художника. Коли наші найближчі сусіди —росіяни — привозять до Марселя своїх художників, ця новина обходить абсолютно всі медіа. Звучить слово «Росія», але, на жаль, не звучить слово «Україна»... А нація має бути перейнята духом потреби в мистецтві, у власній культурі, у тому, чим можна пишатися.

Щоб потрапити до музею у Франції, я вистоюю величезну чергу, щоб купити квиток. Потім знову стою в черзі, щоб зайти до музею. А коли відкриваю двері французьких музеїв, — перше, що бачу, це маленькі діти, які з роззявленими ротами слухають про Міро, Матісса, Шагала, Пікассо. Вони з самого малечку виховуються на мистецтві. Це потреба, якою живуть французи і якою, я переконаний, повинні жити українці.