Приємний смак і важкiсть... невагомості

Відразу ж зауважу — пишу це не для того, щоб ділитися власними відчуттями, а, передусім, аби потішити читачів приємною звісткою: зростає співтовариство людей чистої душі та яскравої фантазії. Адже захоплений польотами, хто хоч раз відчув себе крилатою істотою, у кого здатність літати душею й тілом у крові — ніколи не заподіє зло всьому живому на планеті. Це аксіома з якою я цілком згоден, позаяк маю змогу регулярно спілкуватися з нашими українськими льотчиками-спортсменами, військовими льотчиками і, як у цьому випадку, з кандидатами в космонавти.

У відборі «West in space» брали участь тисячі наших співвітчизників. Спочатку то було анкетування і співбесіда, потім перевірка здоров’я і повторна співбесіда. Зокрема, у нас, в Україні було зібрано четвірку кандидатів (двоє хлопців і дві дівчини) для участі в конкурсі з остаточного відбору до загону космонавтів. Вони потрапили в Єврокосмічний центр у Бельгії, а потім змагалися в гірському селищі в Німеччині (я про це розповідав у «Червоному кутку») і приємно було відчувати й бачити, як наша четвірка претендентів вирізнялася не лише ідеальним здоров’ям, а й добротою, людяністю, комунікабельністю. До честі кандидатів з інших 12 країн — майже всі відповідають цим параметрам. Тоді їх було 70, але для проходження циклу підготовки до космічних польотів потрібно було відібрати лише 12 (плюс 2 запасних). Молода мама, перекладач-референт з Вінниці Оксана Віштал пройшла цей відбір чудово! Я лише дивувався: «Звідки в цій тендітній і спокійній пані стільки сили, азарту боротьби й мужності?» Останню з названих якостей — ох як потрібно мати «при собі», готуючись до польоту в космос.

І от — виклик чотирьох українських журналістів на останній, осінній етап відбору кандидатів в «Зоряний», який проводила київська філія фірми «Реємстма». Ранній осінній ранок у Підмосков’ї. Їдемо з Зоряного містечка до Чкаловська, де базується єдиний у світі Іл-76, обладнаний для параболічних польотів зі створенням невагомості. Думаю, мій читачу, ви не раз бачили у фільмах про космонавтику його «нутро» — величезний простір очищеного від усього салону з високою стелею в два людських зрости. Але так як тепер, відкрито й розкуто пілоти й інструктори не працювали ще ніколи — публіка була аж надто комунікабельна. Мої колеги (оператор і режисер із Німеччини, лише вони мали право знімати в польоті) люб’язно погодилися зняти мій спільний політ-інтерв’ю з нашою Оксаною.

У променях сонця, що сходить, наша маленька група — 12 кандидатів і ваш покірний слуга, піднімається на борт літака і займається підгонкою парашутів. Це необхідна операція, бо літак близько 2-х годин летить у критичному режимі — 10 «гірок», 10 парабол зі зльотами й падіннями — усе може статися. Потім знімаємо парашутні ранці й закріпляємо їх біля бортів літака, намагаючись запам’ятати місце закріплення. І нарешті ми злітаємо і, відлетівши подалі від населених пунктів, ідемо на першу «гірку». Спочатку тисне сила в 2 «q» (же) і раптом, за сигналом: «Режим!» спалахують десятки світильників під стелею і... наші ноги першими линуть до цього світла. Легко підіймаємося з матів на підлозі і перекидаємося, неначе пушинки в потоках повітря від потужного «вентилятора». Відчуття словами — не передати! Бачу це на обличчях партнерів. Усі, крім тих кому відразу ж стає не по собі, літають із блаженними усмішками. «Двадцять секунд!» — грізно реве динамік. Потрібно зорієнтуватися — куди впасти. «Двадцять п’ять секунд!» — купа мала. Через три секунди всіх вдавлює в підлогу. Хто не зорієнтувався, ризикує зламати шию. Відразу ж хочеться — ще! На другий раз інструктор Володя, ноги котрого прикріплені шнуром до підлоги, пропонує «покрутити пропелер». Стаю перед ним і він однією рукою, а то й одним пальцем, крутить мене в усіх площинах. Сирену почув вчасно й після вирівнювання йду готувати оператора й Оксану до телеспілкування в невагомості. Оператора закріпляємо за ноги спиною до кабіни пілотів, інструктор за нашими спинами, мікрофон зв’язаний кабелем з камерою (слід уникати різких рухів, інакше оператор полетить через нас в інший кінець літака). Чекаємо сигналу. Все перевершує наші очікування, ми літаємо й розмовляємо з глядачем, але трішки не встигаємо за сигналом про час — припечатуємося до матів на підлозі й Оксана Віштал говорить єдине слово в телеінтерв’ю: «Клас!». Оператор у напівнепритомному стані вже вимикає камеру. А попереду ще 7 «гірок»! Здорово. Все пролетіло дуже швидко. Не всі з кандидатів усе це бачили й відчували, але наша Оксана показала: без неї космос неможливий! До речі, це підтвердив і льотчик — космонавт Геннадій Монаков, котрий опікував кандидатів. А він либонь ас, має близько року стажу життя в космосі.

Подумалося: «Адже у нас, в Україні, в зв’язку зі створенням Центру підготовки, також можна створити такий літак, та ще й заробляти на розвиток Центру, надаючи змогу (за хороші гроші) сотням любителів гострих відчуттів випробувати досі незнане! Це реально, повірте. Коли не вірите — зазирніть у «Червоний кут» газети «День» лише за останні 4 місяці й прочитайте такі матеріали як: «А на Марсі наша вишня зацвіте», «Хоча б інколи, дивіться в небо, панове!», «А без Оксани «Зоряний» неможливий». Я сам тоді не вельми вірив, що очікуване не таке вже й фантастичне й таке близьке до реальності. Це означає — живемо ми в непростий, але динамічний час. Причому динаміку додаємо йому ми самі — ЛЮДИ!

№182 24.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»