Приз на майбутнє

На виставці представлено роботи 21 художника, яких номіновано на міжнародну премію Future Generation Art Prize- 2010. Експозицію склали роботи авторів віком від 27 до 35 років з 15 країн (переважно європейських). Вони були відібрані з більш ніж 6000 заявок. До шорт-листу премії увійшли: Зіяд Антар, Ліван; Фікрет Атай, Туреччина; Чао Фей, Китай; Керен Сіттер, Ізраїль; Наталі Дюрберг, Швеція; Саймон Фуджівара, Велика Британія; Ніколас Глобо, Південна Африка; Клеменс Холлерер, Австрія; Руно Лаѓомарсіно, Швеція; Сінтія Марчелле, Бразилія; Гарет Мур, Канада; Мірсеа Ніколае, Румунія; Рубен Очоа, США; Вільфредо Пріето Гарсіа, Куба; Катеріна Седа, Чехія; Гідо ван дер Верве, Нідерланди; Ніко Вашелларі, Італія; Йорінде Войхт, Німеччина; Артем Волокітін, Україна; Емілі Ворділл, Велика Британія; Гектор Замора, Мексика.

За першу в історії України міжнародну арт-премію змагаються дійсно різноманітні митці. Хотілося б виділити найбільш талановитих учасників.

Серед відеоробіт найбільше вражає лялькова анімація шведки Наталі Дюрберг. Умисне грубо зроблені, ці фільми запам’ятовуються продуманою режисурою, творчим наслідуванням традицій сюрреалізму, коли насильство, секс і сарказм поєднуються у небезпечну суміш. Пластилінові персонажі (люди різних соціальних станів і рас, також тварини) коять неймовірні, ба навіть дикі речі, при тому авторське послання завжди жорстке і чітке, легко прочитуване. Цілком імовірно, Наталі переросте галерейні рамки і стане повноцінним кінематографістом.

Відео бразилійки Сінтії Марчелле цікаве з огляду не так на кінематографічність, як на те, що власне знято: це документація авторських перформансів. У двох фільмах закільцьовано ленд-артові роботи на місцевості: трактор промальовує колесами густу вісімку на червоному бразильському грунті, на тій само землі пожежна машина описує коло, забарвлюючи зі шлангу його середину білим. Нарешті, фільм Fonte — дотепна музична постановка: на одному перехресті сходяться з різних боків чотири групи музикантів: мідні (туби, тромбони) і ударні (барабани, тарілки), одягнені кожна група в свій колір; не припиняючи грати, вони здійснюють симетричні еволюції і потім розходяться. Всі три дійства візуально виграшні через насиченість локальних кольорів, добру прорахованість і використання краєвиду як своєрідного полотна, на якому мисткиня малює за допомогою машин чи оркестру.

Голландець Гідо ван дер Верде — різнобічно обдарована людина: він робить перформанси в найнесподіваніших місцях (наприклад, прямо на Північному полюсі), сам пише музику і фільмує. У підсумку у нього так і виходять професійно зняті, розгорнуті у часі відеокліпи до власної музики; ідеї, що автор вкладав у фільми, губляться за щільним потоком самовираження.

Незважаючи на статус премії для молоді, Future Generation Art Prize-2010 зібрала доволі досвідчених авторів. Хороші шанси на перемогу є у Ніко Вашеларі. Мешканець Венеції, він уже був відзначений спеціальним призом на тамтешній Бієнале 2007 року. У Києві Ніко побудував багатоелементу інсталяцію, перетворивши чималий зал на подобу природно-індустріальної печери. На дерев’яні стіни і приставлені до них дзеркала проектується відеозйомка лісу, з десятка потужних динаміків на підлозі лине складна акустична композиція — звуки лісу, спів птахів, шуми, гуркіт — загалом понад 30 треків, а на стіні висить велике засклене панно — створюючи його, Ніко розібрав пташине гніздо і всі соломинки та гілочки наклеїв на папір. У підсумку вийшов такий собі пташиний клинопис. Відео та відблиски дзеркал, додекафонія з динаміків і пташина абетка на стіні — італійському художнику вдалося створити власну реальність, однаково загрозливу і яскраву. Загальне враження Ніко підсилив, повторивши свій перформанс 2007 року. Художник бігав з мікрофоном, його крики, спотворені і підсилені апаратурою, обвалилися на глядачів справжньою звуковою лавиною, а сам він у кращих традиціях панк-рок-концерту кидався на публіку, котра розбігалася від нього врізнобіч.

Чао Фей (Китай) використала відео, а також комп’ютерну анімацію, скульптуру, меблі, предмети повсякденного вжитку для побудови футуристичного міста Юань. Ця яскрава, химерна, інколи дотепна утопія лишає по собі, втім, відчуття деякої вторинності — адже подібні інсталяції художників з далекосхідних країн давно вже стали загальним місцем на міжнародних виставках.

Що ж до інсталяцій, створених без кіно- чи відеопроекцій, то тут здається цікавим існування своєрідних опозицій чи дуетів. Наприклад, роботи Клеменса Холлерера та мексиканця Гектора Замори виглядають як єдине ціле: сині й червоні риштування, вбудовані першим у простір арт-центру, ведуть до дерев’яного макету корабля, створеного другим. Це виглядає добре, однак більше скидається на прикладну дизайнерську розробку.

Певним чином контрастну пару утворюють інсталяції Гарета Мура (Канада) і Йорінде Войхт (Німеччина). Мур на своїй ділянці з найзвичніших побутових предметів сконструював особливий мікросвіт, в якому речі несподівано набувають власного характеру, а загалом усе це нагадує дещо дивну картину цілого людського життя. Зі свого боку, Войхт працює мінімалістично, з обмеженою кількістю елементів: на стіні з різної швидкістю обертаються кілька чорних пропелерів, а двовимірна відповідь цьому рухові — великі абстрактні графічні малюнки, котрі нагадують чи то мапи невідомої місцевості, чи надскладні топологічні діаграми, чи фіксацію рухів тих же пропелерів. З творами Мура і Войхт можна вступати в діалог, відкидати їх або сприймати, але в будь-якому разі це виглядає оригінально.

Втім, приз за оригінальність, якби такий існував, можна було б дати південноафриканцю Ніколасу Глобо. Його композиції, виконані з тканини, гуми, металевих каркасів і кольорових ниток, нагадують якісь химерні життєві форми, до того ж прикрашені традиційною вишивкою; хочеться зазирнути у той океан, де могли мешкати подібні мистецькі організми.

Катерина Седа (Чехія) представила, по суті, соціальний проект під назвою «Пагорб дзеркал». Вона залучила громаду невеличкого угорського містечка: і дорослі, і діти малювали окремі фрагменти будинків; потім всі малюнки були розмножені і зброшуровані у альбоми, роздані городянам. Той, хто вгадав найбільше з намальованих місць, отримував приз. Альбоми, олівці і окремі малюнки і складають цю частину експозиції. Тут цікаві не так мистецькі прийоми, як втілення шляхетного наміру у найбільш демократичний спосіб. Те, що показує американець Рубен Очоа, теж має певний соціальний відтінок. Його абстрактні скульптури споруджено з бетону та іржавої арматури. Очоа зумів надати цим індустріальним матеріалам доладності і дотепності. Загалом, експозиція засвідчила, що київський конкурс одразу отримав достатньо серйозне визнання у мистецькому світі.

Міжнародне журі оголосить ім’я володаря головної премії на церемонії нагородження, яка відбудеться 10 грудня цього року в Києві.