Психотерапевт усія Русі

Що Пугачова після цього робила протягом тридцяти років — всім приблизно відомо. Тому відразу переходимо до концерту, що відбувся в Національному палаці культури «Україна» 15 грудня 2001 року, куди мені пощастило потрапити.

Місця в Палаці «Україна» були не всі зайняті, оскільки кусюча ціна (від 120 до 1000 гривень) на квиточки не сприяла ажіотажу.

На восьмій хвилині очікування в рядах прокотилася хвиля запопадливих оплесків. На сцені заклубилася легка декоративна пара. Як на Камчатці. Народ начебто завмер, очікуючи на землетрус.

Щоб не нудьгувати в цей час, публіка впівголосу обговорювала одне одного.

— Подивися на цю. Треба ж було напнути футболку з короткими рукавами. Як на пляж зібралася. Це що — літо?

— Ого, які в мужика з другого ряду м’ясисті вуха. Завтовшки з палець. З такими не страшно сидіти біля колонки — не проб’є.

— Боже, чоловік із наманікюреними нігтями! Яка гидота!

— Зате йому зручно ними розчісувати волосся. Нігті кращі за гребінець...

— Що в тебе за парфуми? Як дихлофосом смердить.

— Це ж ти мені подарував!

— Справді? А з іншого боку — приємно пахнуть...

Усі ці розмови йшли під акомпанемент мобільних телефонів, які своїми дзвінками утворювали досить різноманітну палітру з класики: починаючи з Турецького маршу Моцарта й закінчуючи Полонезом Огінського.

О 25-й хвилині на восьму в залі стало гаснути світло. Це слугувало сигналом до землепотрясних овацій.

Пугачова з’явилася в традиційному балахоні чорного кольору. На боках були еротичні розрізи, котрі інтригували. Дами в залі тут же обговорили товщину її ніг і дійшли висновку, що вони перебувавють не в ідеальному, а в задовільному стані.

Музики групи «Рецитал» (шість осіб) і хор бек-вокалістів (вісім) також були в чорному. А фон за сценою — червоний. Фатальне поєднання!

Перша річ була Ігоря Крутого, і називалася вона «Зона відчуження». Це був блюз, практично скопійований з хіту Джо Кокера з «Дев’яти з половиною тижнів». Крутий полюбляє брати цитати з якісних першоджерел.

Алла після виконання повідомила, що не любить зони відчуження, а, навпаки, обожнює зони Кохання та Розуміння. Що, загалом, зрозуміло.

Потекла лірика. «Все уходят в осень, и так грустно, а с тобой и вовсе...» (Може, Кіркорова мала на увазі прима? Чи когось, хто більш активно викликає смуток, — невідомо.) У подальших творах почали проскакувати й філософські рядки. На кшталт «Мы плыли тысячи лет. Приплыли, а цели — нет. Чтобы на краю посидеть в раю...» Коротше, перлися до раю, але і там невесело. І там ми — крайні. Скільки можна!

Приблизно в цей момент я відчув, що не має ніякісінького значення, що саме Пугачова виконує. Ну, чи майже жодного!

Вона викидає неймовірно сильну енергію. Повітря напружене до електричного стану. Озон, як під час грози!

Хочу через це обмовитися. Я й далі буду критично розбирати текст чи інтонацію будь-якого твору Пугачової. Але це все — від розуму. Відчуття, що ти потрапив у поле неймовірної сили, не минало до кінця виступу. Тобто всі дві години!

Алла Борисівна повідала, що звичайно важко співати пісню вперше. Але є такі пісні, які завше легко співати. І пролунала «С кем-нибудь» Олександра Розенбаума з його альбому 1996 року «На плантациях любви».

Мені ця дрібниця Олександра Яковича дуже подобалася. Але коли я вперше почув її по радіо у виконанні Алли Борисівни — з піснею сталася метаморфоза. Рядки «Как-нибудь, с кем- нибудь, где-нибудь...» у виконанні співачки викликали сміх. У них, на жаль, читалося лише одне значення — еротичне. У Розенбаума інтонація була щемлячою. Бо продовження не зовсім однозначне «... долгожданный встречая рассвет». Однак Алла давала придихову паузу між цими словами, й річ набувала виключно фривольного характеру. Я гадав, що подібне трактування прилипне до неї навіки. Однак, увімкнувши вдома оригінал, я пересвідчився, що у виконанні автора ерос випарувався.

Пугачова зараз видала, природно, свій варіант. Я до нього поставився холоднокровніше. Звик, напевно. І правильно. Наступна пісня взяту інтонацію продовжила. Навіть було зроблено корисний висновок: «Ухожу к королям, чтоб вернуться к валетам!» Тобто Пугачова за тридцять років пересвідчилася, що королі далеко не все можуть. Особливо те, що так чудово роблять бідні, але юні валети.

Окремо, ремарково, описуватиму дію «магнітного поля» Пугачової. Тим більше, що електричний потік, що йде від Алли, продовжував посилюватися. Він навіть викликав легкий, але відчутний хребетний озноб.

Спробую пояснити, щоб ви не думали, що я злегка «перекручую».

За останні два роки я побував на багатьох концертах зірок світової величини. Але ось дивишся на тих же легендарних «Скорпионс», які, окрім того, що відмінно співали, ще й, до того ж, перекидалися, танцювали, поводили себе як справжні рок-н-рольщики — і нічого ТАКОГО й поготів не відчували. Не бере! Я міг спокійно відвернутися від сцени, позирити на всі боки, щоб зовсім не занудьгувати.

Навіть на секунду забути чи відвернутися від Пугачової неможливо. Це буквально якась гіпнотична дія. Щоб ти не робив, ти постійно пам’ятаєш, що вона ТУТ, що вона ПОРЯД. Точніше — вона була СКРІЗЬ. Дійсно, Алла — Бог Cцени.

Дуже побавили її експерименти над людською масою балкона. Щоб дати можливість громадянам побачити її поблизу, Пугачова відправлялася у вояжі до далеких крісел. Відповідно, коли вона підходила до задніх рядів, її не видко було з балкона палацу. І ось сотні людей, не відриваючи погляду від царської спини, починали гронами звішуватися з поручнів. На них було страшно дивитися! Здавалося, ще трохи — і вірні шанувальники попадають, як груші.

Тричі Алла Борисівна відправлялася на променад, і тричі балконний натовп слухняно звішувався. Психологічна схема: удав — кролики, магніт — залізні ошурки і подібне. Щось на зразок сеансів Кашпіровського, однак із художньою, а не психологічною установкою.

«Не кончается со-он...» — сильно виводила рудий психотерапевт усія Русі. І публіка сомнамбулічно тягнулася за кумиром. А у відповідь чула «Успокой меня, любимый, успокой, дотянись ко мне утомленною рукой...»

Дим на сцені набув фіолетового кольору з жовтими прожилками. А співачку несподівано було облито пурпурним світлом. «На восход — пароход, скажи — все миражи». Артистка сама являла собою міраж, який вабить, від якого важко було відірватися.

Проте напруження її поля зрештою починало втомлювати. Плюс, звичайно, не дуже яскраві пісеньки Крутого. Всі ці «мальчики-трамвайчики». Захотілося відпочити на чомусь знайомому.

Як за командою (існує й зворотний гіпнотичний зв’язок?), Алла врізала танцювальний хіт «А я в воду войду» і «Мадам Брошкину» (денс-версія). Дуже переконливо в «Брошкиной» вона гуділа замість паровоза. (Шаляпін, кажуть, зміг при підході до Нью-Йоркського порту погудіти замість несправного теплохідного гудка. Але тепловоз — також неслабко.)

Переодягнувшись у Снігуроньку (блакитний балахон, обсипаний блискітками; на ньому не було жодних непотрібних розрізів — Снігуроньки істоти цнотливі), Пугачова виконала хіт серйозніший — «Позови меня с собой» і «Не отрекаются любя». На «Не отрекаются любя» моя простуджена сусідка нарешті перестала кашляти й заплакала.

Дівчинка під час виконання вручила зірці естради коробку цукерок. Охоронник спробував вихопити її з рук прими, щоб покласти до гігантської купи троянд і різноманітних подарунків, але Алла Борисівна вправно ухилилася від руки охоронника й переможно пройшла далі. Обличчя охоронника стало розгублено-скривдженим.

На «Старинных часах» народ розімлів остаточно. Однак не до такої міри, щоб вітати Пугачову стоячи, як естрадну царицю і володарку. Що вона страшенно любить. Довелося неповороткій київській публіці ще декілька пісень заспівати. Та ще й виголосити зворушливу промову:

— Я дивуюся, що в нас з вами таке довге творче життя, — проникливо сказала Пугачова. — Що ви мені так довго вірите. Сцена — єдине місце для мене, де на душі стає легше. І якщо стає легше на душі й вам — я щаслива! Велике вам спасибі, любі!

«Любі» майже зомліли й видали порцію овацій, але... не встали.

І лишень після пісні з нескромними, але точними словами: «Ах, какой была игра! Ах, какой была я гениальной!» (весь час рима на «геніальній» була «печальной», але один раз Алла кокетливо, поправивши руду копицю волосся, проспівала «сексуальной») — народ підвівся і почав плескати у долоні у вертикальному положенні. Пісня, звичайно ж, стала заключною.

Що можна додати до вищесказаного? Мені тепер зрозуміло, чому у явища під назвою «Алла Пугачова» такі масштаби. Хто зараз всерйоз обговорює Льва Лещенка, який вже давно є архаїкою? А вони ж обоє починали у сімдесятих. І річ не лише в тім, що вона «проковтнула» творчість ряду кращих композиторів, що вона вражала то вульгарністю своїх пісеньок на кшталт «Брось сигарету, брось», то приголомшувала речами, на зразок пісні на вірші Цвєтаєвої «Я обращаюсь с требованием веры и просьбой о любви», а в надлюдській, наймогутнішій енергетиці. Якої, ймовірно, стане ще не на одне покоління її слухачів і чоловіків. (Про чоловіків — жарт. Хоча...)