«Птахи не сплять»

Кожен по-своєму переживає Майдан та війну на Донбасі. Тож і рефлексії на цю тему бувають дуже несподіваними. Присвятивши виставу «Птахи не сплять» саме цим останнім подіям української історії, Театр «ПТАХ» жодним чином не ілюструє подвигів майданівців чи бійців АТО. Для авторів та виконавців цієї пластичної невербальної композиції — Миколи Бондарчука й Агнеш Домонкош Майдан і війна на сході України виявились лише відправною точкою до постановки, яку актори присвятили жертвам цих трагічних подій.

Коли Він і Вона з’являються на сцені, то можна чекати будь-яких сюрпризів.

Навіть якщо йдеться про... чемодани. Інтернаціональний сценічний дует «ПТАХ» (Агнеш родом із Угорщини, де вона здобула театральну освіту) вдихає життя і в них, у ці незмінні супутники нашого життя. У фіналі одноактної пантоміми, зіграної на камерній сцені, глядачеві теж доведеться взяти в руки чемодан — герой, ідучи зі сцени, віддає його найближчому глядачеві, а той, у свою чергу — іншому, і так, допоки чемодан, помандрувавши через залу, не потрапить до рук героїні. Це, як можна зрозуміти, останнє послання Їй від Нього перед тим, як Він опиниться віч-на-віч зі смертю...

Утім, автори й виконавці вистави не дуже переймаються тим, як ми розуміємо їхні сповнені метафор та символізму етюди і поетичні оповідки про життя-буття, де Він та Вона, навіть якщо це чемодани, неодмінно піддадуться закону всесвітнього тяжіння Чоловіка й Жінки і приведуть у світ нову, подібну до них істоту. Власне, історія кохання великого чемодана і — аби зберегти традиційну статеву орієнтацію, назвемо менший чемодан валізою — найбільш зворушлива, дотепна і винахідлива в художньому відношенні. Чемодани, коли із середини меншого з них (валізи) з’явиться ще менший чемоданчик, актори одягнуть у свої строї, й перед нами постане любляча, дружна сім’я... Покладаючись на виразність пластики людського тіла, гри з предметом, на силу фантазії, на властиву навіть тваринам схильність до гри, виконавці дбають більше про те, що ми відчуваємо, аніж про те, що ми з цього приводу думаємо. І якщо глядач хоч на мить пошкодує за тим, що війна стала на заваді кохання, в результаті якого має народитися нове життя, то вистава «Птахи не сплять» виконала свою місію. Бо театр має підтримувати сокровенні бажання та сподівання публіки. А нині ці сподівання пов’язані не з чим іншим, як із миром в Україні. Бо там, де війна, не сплять, не знають спокою не лише птахи, а й люди...