Роман КОФМАН: «Умови для меценатства у нас з’являться не раніше ніж через 100 років»
— Романе Ісааковичу, скажіть будь ласка, як наш студентський оркестр потрапив на цей фестиваль?
— Боннський Бетховенський фестиваль — серйозна, всесвітньо відома культурна подія. У цьому фестивалі брали участь оркестри Віденської та Празької філармоній, оркестр Кельнського радіо, квартет імені Бородіна, Марта Аргеріх та багато інших. Фестиваль активно співробітничає з радіостанцією «Німецька хвиля», яка є одним із спонсорів. З цього року організатори вирішили на кожний фестиваль запрошувати один iз видатних молодіжних оркестрів світу та зайнялися їхнiми пошуками. Моє ім’я досить відоме у Німеччині, у всіх брошурах написано, що я також диригент студентського симфонічного оркестру Національної музичної академії. Крім того, головному музичному редактору «Німецької хвилі» потрапив компакт-диск із записом П’ятої симфонії Валентина Сильвестрова у виконанні нашого оркестру, що його було зроблено чотирнадцять років тому. Коли взимку я був на гастролях у Німеччині з камерним оркестром філармонії, то редактор — доктор Шлісс, подзвонив мені і сказав, що їх дуже зацікавив цей запис. Він захотів послухати нинішній склад оркестру. А в нас у цей час була така ситуація, що через нестачу пультів я відмовлявся починати репетиції. Ходив до ректора консерваторії, просив знайти гроші для їхньої купівлі. Тільки у кінці листопада пульти привезли і ми почали репетирувати. І тоді я, за якоюсь, можливо, божою вказівкою поставив студентам на пульти не що інше, як П’яту симфонію Бетховена, яку ми й зіграли у січні куратору фестивалю, котрий прилетів до Києва. Йому сподобалося і нас запросили. Але запропонували виконати Дев’яту симфонію композитора. Часу на підготовку обмаль. Але сам факт, що студентському оркестру на такому фестивалі довірили грати найбільш масштабну симфонію Бетховена з Боннським філармонічним хором і хором Боннської опери, говорив про нашу почесну і дуже відповідальну роль. Нам запропонували зіграти ще один твір молодого композитора з України. Ми послали кілька партитур. Премію «Німецької хвилі» отримав «Cantus sopre librum» («Спів над книгою») Сергія Пілютікова.
— Як прийняли наших музикантів у Німеччині? І як ви оцінюєте виступ оркестру на фестивалі?
— Німецька сторона надала нам всі необхідні умови для репетицій. Студенти жили у німецьких сім’ях. Мені було приємно побачити кілька знайомих імен у списках тих, хто брав до себе моїх оркестрантів. Наприклад, ім’я колишнього посла ФРН в Україні пана Ебергарда Гайкена.
Гастролі пройшли на гідному рівні. Повинен сказати, що оркестр за час роботи не тільки вчиться грати, але й виховується. Відбувається якесь духовне, емоційне єднання колективу та диригента. З’являється сплав не тільки художніх, але й морально-етичних якостей. Ми не мали можливості обіграти симфонію в Україні разом iз хором. Оркестр почув повне звучання симфонії з хористами та солістами тільки напередодні виступу. Але завдяки професіоналізму музикантів грали чудово. Цей виступ я вважаю творчим досягненням оркестру. У німецьких газетах рецензенти писали про наш оркестр у найвищому ступені.
У Бонні весь збір від концерту та різних пожертвувань було передано київській дитячій онкологічній клініці для лікування дітей, хворих на лейкемію. На сцені директор фестивалю вручив головному лікарю клініки чек на 60 тис. марок. На фестивалі був присутній посол ФРН в Україні пан Штюдеманн та посол України в Німеччині.
— Є інформація про те, що німецькі музиканти, які виступали з нашим оркестром, висловили бажання приїхати до Києва…
— Ця ідея народилася спонтанно — на підйомі. Після концерту на банкеті, влаштованому на честь концерту, наші німецькі друзі запропонували повторити цей концерт у Києві в тому вигляді, в якому він проходив у Бонні — з цією ж програмою, з тим самим хором та солістами. Ця ідея зараз у стадії обговорення. Адже подібний проект пов’язаний iз великими грошима. Нам сплатили переліт і проживання для дев’яноста восьми чоловік — до Києва ж мають прилетіти більше ста. Витрати має намір взяти на себе німецька сторона.
— Романе Ісааковичу, участь нашого студентського оркестру в фестивалі такого масштабу — яскравий приклад спонсорської підтримки у Німеччині високого мистецтва великим приватним капіталом. Чи є, на ваш погляд, у нас можливості для подібної підтримки української академічної культури?
— Якщо все буде йти так ганебно повільно у тому напрямі, в якому рухається наша країна, котру обганяють усі сусіди з усіх боків, то умови для меценатства у нас з’являться не раніше, ніж років через сто. Наведу приклад свого фестивалю «Роман Кофман та його друзі». Тоді на проведення фестивалю українські компанії не дали жодної копійки. Але нас підтримали «Макдоналдс-Україна», «Кока- Кола-Україна», «Ернст енд Янг», «Дойче телеком» тощо. Тому зараз усі свої амбіції я реалізовую за кордоном, і мої концерти розписані на два роки вперед.
