Рушник довжиною 22,5 метра вишивають у Білогірському районі

Сувій полотна — наче Древо буття. Майстерні-вишивальниці кладуть на полотно хрестиком свій погляд на характерні особливості рідного села, передають від громади до громади. «Як кажуть у народі, у всякім подвір’ї своє повір’я. А історія — одна на всіх», — каже голова Білогірської районної держадміністрації Володимир Кобера про те, що сюжети на рушнику не повторюються.

«25 територіальних громад. Отже, стільки ж сюжетів і буде на рушнику довжиною 22,5 метра, — продовжує голова. — 7 березня 2008 року виповнюється 85 років нашому району. Готуючись до цієї події, вирішили, зокрема, вишити рушник. То буде і оберіг, і перевесло, що єднає людські душі, минуле з теперішнім і майбутнім... «Оберіг людської долі Білогірського краю» — саме так і назвали рушник».

Почали роботу в Ямполі, продовжили у Денисівці, Ставищанах, Йосипівцях, Семенові... У селах жваво обговорюють питання про те, що саме воліли б бачити на рушнику, а вже потім доручають вишивання найдостойнішим. Заздалегідь домовилися про техніку вишивання. Тільки — хрестиком, не гладдю. «Бо ж кожен несе свій хрест», — пояснюють.

Ольга Федунець розповідає, що у її рідних Сушівцях усі вишивають, як кажуть, з діда-прадіда: «В яку хату не зайди, то образи під рушниками. Із покоління в покоління й у нашій сім’ї так ведеться. Аякже, і посаг собі вишивала».

Говорить про кольори, що переважають : блакитний, жовтий — символи незалежної держави, червоний — любові. Не забула і про кольори та відтінки надії, віри, добра. Говорить про лінії, в які вона «вклала» хоч і особливий, та зрозумілий для всіх зміст: «Щоб жити та бути у злагоді з людьми, з природою». Мовляв, рушник має не декоративне, а сакральне, ритуальне значення.

Оце ж воно, вічне Древо життя, вишите в Ямполі пенсіонеркою Антоніною Шаплай. На рушнику — незаймані зелені луки. Під ними — історичний шар трипільської культури. «Аби не заростав травою забуття», — вишиваючи, замовляла Антоніна. А далі — стародавня Тихомельська каплиця, герб селища.

Орнамент — то успадковане, техніка — набуте. У Миклашах, як кажуть, і ставок, і млинок, і зелений садок. А у ставку — білі лебеді. Й Надія Мельник відтворила на полотні характерну особливість рідних Миклашів. «Птахи виявляють свою лебедину вірність нашому селу, всім приклад показують. Аякже, люди надихаються і наслідують», — мовить Надія.

А в Йосипівцях? У цьому мальовничому селі росте стара-престара липа. Ніхто не знає, коли і хто її посадив. У Йосипівцях вважають: «Липа — оберіг села». В Юрівці б’є джерело. Ніхто не має жодного сумніву щодо того, чи воно святе. Всі переконані: святе! Хто з літніх людей захворіє, той поспішає до цього джерела для зцілення. Відтворили на полотні джерело дві майстрині — Інна Присяжнюк і Ольга Ковальська.

Погорільці відзначаються айстрами біля кожного плоту. І ще — лелеками. Не «ледачі» вони, ці птахи. Невтомно «поліпшують» демографічну ситуацію. Тому й відкрили у Погорільцях дитячий садок...

Дівчата й жінки вишивають долю, передають сувій сусіднім громадам, які, терпляче чекаючи на свою чергу, шукають і думають, чим і як їхні села можуть, як мовиться, світ здивувати. Авжеж, знаходять. Ген там, над річкою Горинь, — село Корниця. На межі із Двірцем Ізяславського району. Поміж Корницею і Двірцем — урочище, назване у народі Монастирищем. Кажуть, що саме тут 15 серпня 1556 року при церкві Святої Трійці почали писати Пересопницьке Євангеліє. От і вирішують у ці дні, як найліпше відтворити на полотні вікопомну історичну подію.

Передбачається, що вишитий усіма територіальними громадами найдовший рушник передадуть до районного історико-краєзнавчого музею.