Сергій КРОЛЕВЕЦЬ: Музейну «вертикаль» необхідно реформувати в «горизонталь»

Учора в Києві стартувала музейна конференція «Громадська реформа музейного менеджменту та маркетингу», яка триватиме до 17 березня. Її організаторами виступили Міжнародний фонд «Відродження», Український центр розвитку музейної справи, а також фонд Ріната Ахметова «Розвиток України». Серед учасників конференції — як українські, так і закордонні музейники та експерти, представники культурних інституцій та фондів, виконавчої влади. Вони говорять про роль музеїв у сучасному суспільстві та, зокрема, про те, яким має бути український музей у ХХІ сторіччі, про те, якого реформування потребує наш музейний простір та хто має в цьому йому допомогти, про нормативно-правову базу та необхідність діалогу із владою. У програмі музейної конференції чимало важливих та гострих тем, що розкривають неоднозначність розвитку української музейної сфери, яка потребує реформування. Що ж є першочерговим у модернізації українського музейного простору?

Перш ніж свою відповідь на це запитання дасть конференція, ми звернулися з ним до Сергія КРОЛЕВЦЯ, голови Всеукраїнської асоціації музеїв та заповідників, яка об’єднує близько 40 інституцій у різних регіонах. Пан Кролевець вважає, що Україна, у тому числі українські музеї, затрималися в «пост»-періоді. На запитання, якою мірою український музейний простір — пострадянський, Сергій Кролевець відповідає доволі категорично: «На 100%». І справа тут не лише в технологіях...

— Технічні засоби — це важливо, але проблема наших музеїв і музейництва полягає не в цьому (хоча — варто визнати — брак технологій також є). Головна проблема в тому, що в музейній сфері неправильно вибудувані відносини та зв’язки.

— Як, власне, і в усій державі...

— Як і в усій державі. І цю систему відносин треба змінювати. Саме тут закладена пострадянськість, якої ми не можемо позбутися. Усе «завертикалізовано» та унормовано. Керівний принцип у музейній сфері (і не тільки) — це Покарання за Неправильні Дії. Тому якщо згори сказали — то зробив. Не сказали — не зробив. Жодних ініціатив знизу в такій системі бути не може. Саме ця «вертикаль» не дає потенціалу наших людей розкритися та штовхнути країну вперед.

Натомість керівним принципом цивілізованого музейництва є розуміння того, що людина, яка прийшла в музей, має право на отримання інформації. Музей має бути майданчиком для зустрічей, для обміну думками, для пізнання.

По суті, йдеться про західну та східну моделі. З одного боку — європейське суспільство, що базується на принципах римського права, на повазі до прав особистості. А з іншого — східна модель (з якою «дивним чином» збігалася комуністична, хоча засновники марксизму-комунізму народилися на Заході), коли колективне переважає над індивідуальним, коли ваги набуває передусім удавана доцільність для держави, за рахунок її ж громадян.

Запитайте пересічного українця: якою є місія музею? Швидше за все, він вам не відповість. А спробуйте звернутися з цим запитанням до спеціалізованого відділу Міністерства культури і туризму. Ви з подивом виявите, що у нас немає навіть точних даних про кількість музеїв у країні (вам щоразу називатимуть різні дані: 450, 470, 430...), про точну кількість музейних працівників, а також одиниць збереження.

На жаль, музеї в Україні не є частиною культурного простору, бо в цілому українська культура — це сфера розваг. А музеї — це заклади, які зберігають інформацію, забезпечують її циркуляцію та перетворюють її на знання. Музеї продукують знання. Якщо до культури у нас ставлення за залишковим принципом, то музеї — залишкові серед залишкових.

Українська музейна справа тримається виключно на ентузіастах, до яких у той же час існує величезна недовіра. Звільняють усіх підряд. Просто ухвалюють рішення «нагорі» — і спускають його. Починаючи з 2004-го року, звільнили багатьох керівників музеїв і заповідників без пояснення причини. Наприклад, протягом минулого року в Канівському заповіднику було змінилося три директора. Посада директора музею стає політичною розмінною монетою. Рішення про те, хто буде директором, приймається келійно, непрозоро, одноосібно.

Зараз, поки в Києві триває гучна міжнародна музейна конференція, в Києво-Печерському заповіднику скорочують науковців. І ніхто цей процес не контролює. Мені це болить, адже я довгий час був директором заповідника. Сьогодні вже можна констатувати, що на Києво-Печерському заповіднику як науковому закладі можна ставити хрест.

— Ви вжили дуже характерне для наших реалій слово — вертикаль. Вона дається взнаки і в музейній сфері. Але ж очевидно, що в глобальному світі такий підхід — неефективний. Як вважаєте, з чого варто розпочинати реформування української музейної галузі?

— Гадаю, потрібно змінити взаємозв’язки — з «вертикальних» на «горизонтальні».

Зокрема, міністра культури варто позбавити двох функцій: розподіл бюджету та призначення директорів. Як і в усьому цивілізованому світі, право призначати та знімати керівників потрібно передати так званим музейним або опікунським радам, до складу яких мають увійти авторитетні особистості.

Як обирався директор, приміром, одного з найбільших у світі ньюйоркського музею Метрополітан? Наглядова рада оголосила конкурс, вивчила всі кандидатури, які подали заявки зі своїм баченням розвитку музею. Найцікавіших із них запросили на співбесіду. Урешті директором був обраний на той час молодий хлопець — ботанік чи зоолог за освітою Філіппе де Монтебелло. Він відразу почав вводити новації, які далеко не всім припали до душі. Але ніхто одним дзвінком його не звільнив. Згодом він заслужено став дуже шанованою людиною, завжди був дуже відкритим та доступним для спілкування. І це в країні, де немає міністерства культури.

«УСІ МУЗЕЙНИКИ 20-х — РЕПРЕСОВАНІ»

— Усього в Україні нараховується близько 12 мільйонів одиниць збереження. Для порівняння, в Росії ця цифра наближається до 80 мільйонів. Перед війною колекція Києво-Печерського заповідника нараховувала 400—450 тисяч одиниць збереження. Зараз — 73 тисячі. І вони практично зібрані наново. Довоєнна документація не збереглась, фондово-облікових книг немає. І це зрозуміло, бо по країні двічі пройшлися фронтами, а ще раніше громадянською війною, а до того — ідеологічною роботою та репресіями проти музейників. До речі, мало кому відомо, що всі музейники, що працювали в 20-х роках — репресовані. Федір Ернст, Федір Шмідт, Микола Біляшівський, Дмитро Щербаківський, Павло Потоцький... Першого директора Києво-Печерського заповідника Петра Курінного спершу арештували, потім випустили, і він пішов разом із німцями, бо розумів, що в окупованому Києві йому робити немає чого. Його нащадки, які залишилися тут, ніколи не згадували про свого предка. Боялися. Коли близько трьох років тому заповідник видав присвячену тому періоду книгу, в якій Курінний був згаданий позитивно, до нас прийшла його онучка й зі сльозами дякувала.

— Чи є спроби відтворити музейну мапу України початку минулого століття?

— Є такий науковець Сергій Білокінь (він, до речі, також звільнений новим керівництвом), доктор наук, лауреат Шевченківської премії. Він спеціалізується на темі масового терору. Досліджує кінець ХІХ — початок ХХ століття. У нього є, зокрема, роботи, присвячені Корінному. Одна з його праць — про Павла Платоновича Потоцького, засновника та директора Музею України. Коли я читав історію його життя, не міг відірватися. Павло Потоцький був спадковим генералом, відомим колекціонером, його рід походить із полтавських Потоцьких, але жив він у Петрограді. Під час національно-визвольних змагань приїхав в Україну і почав перевозити свою колекцію. Домовлявся з урядом УНР, потім — радянським урядом. І, зрештою, у 1926-му році він вивіз із — тоді — Ленінграда всю свою колекцію і привіз її до Києва. Це була унікальна збірка — близько 40 тисяч одиниць збереження, присвячених історії військової справи та україніці. Спершу він мав домовленість з одним музеєм, але врешті-решт опинився в Києво-Печерському заповіднику. Працював там, поки у 37-му році його не арештували. У 38-му його вбили, дружино разом із сестрою розстріляли, а колекцію — розграбували. Від неї не залишилося майже нічого.

— Очевидно, у концепцію модернізації українських музеїв має бути покладене, у тому числі, розуміння того, скільки всього було втрачено за останнє століття. З огляду на це, якою, на вашу думку, має бути ця концепція?

— Це складне питання... Думаю, найперше треба визначити, що таке музей, чим він повинен стати для суспільства, яка його місія. І взагалі — хто є учасниками процесу. На жаль, музеї досі розглядають як ідеологічні органи. І ставлення до них з боку держави відповідне: музеї ПОВИННІ щось показувати, у чомусь переконувати. Інакше як можна пояснити звільнення директорів без пояснення причини?

Давайте проаналізуємо музейний процес, у кого яка місія. Виробником культурного продукту має бути музей. Споживачем та оцінювачем — громада. Міністерство має займатися моніторингом ситуації та формальним контролем. Натомість у нас скрізь усім намагається бути міністерство — і замовником, і виробником, і споживачем, і оцінювачем.

Більше того. У цьому хитросплетінні присутня ще й церква, оскільки більшість заповідників і музеїв займають колишні церковні та культові споруди або колекціонують твори сакрального мистецтва. І саме на цьому ѓрунті виникають конфлікти, власне, виникає політика. Хоча цю проблему переважно обминають, але вона дуже гостра. Згідно з даними Рахункової палати, пряме бюджетне фінансування на Свято-Успенську лавру за останні роки склало 87 мільйонів гривень, при цьому жодного об’єкта держкомісії не здано. У жодній країні Європи держава церкву не фінансує. Хоча я належу до конфесії, яка сьогодні називається Московським патріархатом, але я протестую проти такого підходу. Адже є інші конфесії, віросповідні культи. Тоді з бюджету треба фінансувати будівництво іудейських, мусульманських культових споруд?

— Асоціація, яку ви очолюєте, об’єднує багато регіональних музеїв. Які найболючіші точки музейної справи на регіональному рівні?

— В Україні є дуже цікаві та маловідомі музеї з хорошими колекціями. Навіть не всі музейники знають, які колекції зберігаються в музеях України. На жаль, про регіональні музеї ми найчастіше чуємо тоді, коли з них щось викрадають. Тоді ми з подивом дізнаємося, що в тому чи іншому музеї зберігалися шедеври.

Багато експонатів музеї взагалі не виставляють. Ми, наприклад, не знаємо колекції Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, оскільки він не має експозиційних приміщень.

Одним словом, ми самі не знаємо, що в нас є. Тому держава мала би фінансувати пошукову роботу. У Польщі відразу після Другої світової війни затвердили відповідну державну програму і тільки в кінці 80-х завершили пошук того, що було втрачено у війну. Урахуйте, що в Польщі збереглась довоєнна фондово-облікова документація і їм було відносно просто. У нас же не збереглося майже нічого. Тому сьогодні нам належить осмислити те в якому стані ми знаходимось, провести моніторинг музеїв, їхніх приміщень, фондосховищ, експозицій, музейних фондів кожного музею і Єдиного державного музейного фонду; перевірити технічну оснащеність, наявність технічних засобів забезпечення музейного процесу; звернути увагу на музейні кадри, простих рядових музейних працівників, їхні проблеми, потреби,соціальний стан, захищеність, фаховий рівень підготовки молоді. Практично треба почати з нуля, оскільки всі 20 років незалежності ніхто цим серйозно не займався. Однак, це не повинно лякати. Наприклад, Голландія свою модернізацію музейної справи здійснила не так давно, оскільки робили її для себе, а не для вертикалі і залучили для цього своїх музейників , власних спеціалістів, яких в Україні не менше. Головне змінити принцип управління, змінити мотивацію при якій розкриється творчий потенціал, який попри все у нас є.

КОМЕНТАР

Леся ОСТРОВСЬКА-ЛЮТА, керівник проектів Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України»:

— Передусім надзвичайно важливо зрозуміти, чим має бути український музей: чи інституцією, зосередженою виключно на збереженні колекції, так би мовити, інституцією закритого типу — чи це має бути інституція, зосереджена на потребах громади, в якій вона функціонує, на передачі знання. Такий собі пізнавальний центр. Це особливо важливо розуміти нині, коли музею доводиться конкурувати за увагу глядача або відвідувача з електронними формами культури, навіть з поп-культурою. Куди, наприклад, батьки поведуть дитину — в парк розваг чи в музей? Звичайно, хотілося б, щоб у музей, але для цього й музей має йти назустріч інтересам дитини, створювати для неї спеціальні інтерактивні пізнавальні програми. Через такі трансформації музеї Заходу проходили починаючи з 1970-х рр. Цей же виклик дуже гостро стоїть нині й перед нашими музеями. І тут потрібен певний консенсус серед фахівців музейної справи — консенсус щодо основних викликів і способів їхнього подолання. Ця конференція і є спробою будувати такий консенсус, відкрито обговорювати проблеми і способи їх вирішити, створювати горизонтальні зв’язки між музейниками. Конференція має каталізувати в професійних колах дискусію про те, чим є й чим має бути музей нині.

ДОВIДКА «Дня»

Сергій КРОЛЕВЕЦЬ народився 10 квітня 1954року, в м. Києві. У1976 закінчив Ленінградський інженерно-будівельний інститут. Робота в Ленінграді: Всесоюзний науково-дослідний інститут проф.тех. освіти; Головленінградстрой. У 1979 переїхав до Києва.

Працював у Спеціальній науково-реставраційній виробничій майстерні (СНРВМ) Українського товариства охорони пам’яток; СНРВМ Міністерства культури (1980 — 1986рр). Із 1987 — 1992 рр. в Державному історико-архітектурному заповіднику «Стародавній Київ» (заввідділом, заступник директора, директор). Із 1992 по 1995рр. очолював власну реставраційну фірму «Джерело-Д». Із 1995 по 2010рр. генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.

Є головою Всеукраїнської асоціації музеїв і заповідників, створеної в квітні 2004року. Член правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара. Членство в Українському комітеті ІКОМОС призупинив у лютому 2010 через незгоду із корумпованістю комітету.

Заслужений працівник культури. Одружений. Має двох доньок.