Сейшени повертаються без солодкої приставки
А уявіть собі це «явище» років отак із 20 тому, коли справжній неформальний андеграунд ледь-ледь уставав на незміцнілі ніжки в єдиному та непорушному, коли й саме слово «сейшен» було чимось абстрактним і малозрозумілим для простого радянського обивателя і романтично далеким для наших музикантів.
Взагалі, сейшени, або Джем-сейшени, як вони тоді називалися, прийшли до нас у кінці 70-х разом із Хендріксом і Діланом, «Pink Floyd» та «Led Zeppelin». Природно, що всім і кожному хотілося довести, що й ми не ликом шиті. Добре, що кваліфікованих кадрів не бракувало, а бажання грати на якісно новому рівні було хоч відбавляй.
Весь цей могутній рух талановитих музикантів (адже практично в кожному київському клубі, такому, як «Дніпро» чи «Енергетик», наприклад, існував музичний колектив) об’єднав під своїм патронажем А.В. Главацький, тогочасний керівник ансамблю «Стремление». Він одним із перших зрозумів, що сучасні тенденції у музичному світі на заході, такі, як об’єднані концерти кращих джаз- і рокколективів, цілком можна застосувати й на безкрайніх просторах СРСР, а зокрема, і в Києві. Прослуховувалися кращі групи і раз або два на рік у столиці з’являлися афіші із запрошенням відвідати Джем-сейшен.
Джем-сейшен у чистому вигляді — це музика, повністю побудована на імпровізації, де кожен із тих, хто грає, показує все краще, на що він здатний, а може, навіть і більше. До речі, імпровізація цінується у професіоналів набагато більше, аніж завчена тема, нехай навіть добре зіграна. Сам же Джем-сейшен закінчувався концертом часом безперервної імпровізації. Музика, самі розумієте, була для професіоналів, середньостатистичний громадянин її просто «не доганяв». А вже перед «своїми» музиканти творили просто чудеса. А неформали — вони у всі часи неформали, отож аматорів вистачало, у чому після концертів не раз і не два переконувалася бідна адміністрація БК «Дніпро» (саме там сейшени проводилися частіше за все).
Хмільні та не дуже меломани приходили до стану, близького до безумства, коли гітарист Ющук грав за головою (у кращих традиціях Хендрікса) таке соло, якому б і вищезазначений позаздрив. Зрозуміло, зал тріщав по швах.
Домовлятися про проведення концертів стало дедалi складніше. І до 1985 року Джем-сейшени тихенько затихли, тим паче, що з’являлося дуже багато музичних авторитетів, які все менше приділяли уваги безпосередньо групам. Однак ховати сейшени ніхто не став. І почин, зроблений динозаврами українського андеграунду, підтримали інші. На зміну джазу й року прийшла інша музика. На зміну Главацькому — інші організатори концертів. Дай їм Бог здоров’я, звичайно, та все одно шкода. Нема вже тієї романтичної аури, властивої кожному Джем-сейшену, давно вже немає й самої солодкої приставки.
