...Ще один спосіб «укорінення» в глобалізованому світі

Трирічна життєздатність ідеї в несприятливих умовах українських реалій — велика рідкість. Особливо якщо ця ідея підтримується ентузіазмом небагатьох людей. Тому Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, заснований навесні 2006 року, можна привітати з життєздатністю. За три роки діяльності студенти з Острога, Одеси, Донецька та Харкова, що створили власну неформальну організацію, відвідали багато українських міст, в кожному регіоні зустрічаючи однодумців. За цей час вони накреслили власну карту України — позначивши живі пункти та поєднавши ці пункти містками дружби та спільних інтересів. В обговореннях вони зачіпали теми, які, на жаль, не по силі багатьом сучасним українським політикам — формування соціального капіталу (обговорення київської лекції відомого філософа Френсіса Фукуями), проблема української ідентичності, внутрішня інтеграція країни. Більшість цих молодих людей вже закінчили університети (у вишах їм на зміну прийшли молодші), але разом із ними з університетських аудиторій вийшла ідея Острозького клубу. Досі, не зважаючи на те, що їм зараз доводиться облаштовувати власне життя, учасники ОК беруть участь у зустрічах та конференціях, тримають руку на пульсі подій. Одним із перших ОК відреагував на події, пов’язані з перейменуванням Донецького національного університету, підтримавши ініціативу студентів щодо присвоєння йому імені Василя Стуса. Учасники продовжують розширювати свою географію: на останній зустрічі до них приєднались чернівецькі студенти, а вже найближчим часом планується острозький десант у Крим.

Ось так коротко можна описати результати діяльності Острозького клубу. Завдяки такому стилю життя всі, хто був причетний до діяльності ОК, змінили власну долю, світогляд, оточення. Його учасники зовні нічим не відрізняються від своїх однолітків: мають ті самі проблеми, спілкуються в он-лайн режимі...

Проте навіть сидячи в офісі за комп’ютером, вони тепер мають усвідомлення, до якої країни належать і який багаж мають за плечима. Вони пройшли шлях «укорінення» у власну землю — тепер жодні глобалізаційні віяння їх не понесуть по світу.

Острозький клуб щоразу надавав звіт про свої поїздки та зустрічі нашим читачам. Наслідувати нас українські медіа не наважилися, хоча насправді телебачення зі своїми можливостями могло б показати Україні себе іншу — консолідовану, цікаву, неповторну. Тільки в останній передачі Савік Шустер познайомив донецьких та львівських школярів один із одним. І хоча цей шлях уже давно пройдений нами, слава Богу, що ним ідуть інші.

Іван КАПСАМУН, випускник Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, тепер — політичний оглядач газети «День»:

— Про ідею внутрішньої інтеграції в Україні дуже багато говорять, особливо політики й особливо перед виборами, але реальних кроків для її реалізації або досягнення якихось результатів досі немає. А ідея досить проста — хоча б спочатку люди з усіх куточків нашої країни, особливо молоде покоління, повинні мати можливість зустрічатися й спілкуватися один з одним, що, в свою чергу, стане запорукою кращого пізнання самих себе, навколишніх і своєї країни. Саме з таких кроків три роки тому й починав свою діяльність Острозький клуб (ОК).

На зустріч в березні 2006 року до Одеської бібліотеки ім. М. Горького для презентації книжок із серії «Бібліотека газети «День» до головного редактора Лариси Івшиної були запрошені студенти кількох одеських ВНЗ. Нас — студентів-політологів Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова — привело на цю зустріч бажання відкрити для себе невідомі сторінки української історії. Під час презентації присутні мали можливість ставити запитання, одне з таких запитань поставив я — мене цікавила наявність в Україні національної ідеї. Відповідь на це запитання Лариса Івшина запропонувала знайти в Острозькій академії, запросивши мене та моїх однокурсників на зустріч з острозькими студентами. Через два місяці ідея була реалізована — багато хто з нас не просто зустрівся зі студентами Острозької академії, а й уперше побував на Західній Україні.

Після цієї поїздки, дійсно, деякі невідомі сторінки української історії для одеситів були перегорнуті. Усіх переповнювало відчуття нового для нас західноукраїнського духу, й саме в такій атмосфері Острогу й був заснований Острозький клуб. Метою цього клубу було впровадження в життя ідеї внутрішньої інтеграції України за допомогою вільного інтелектуального спілкування молоді. Наступним практичним кроком була зустріч в Одесі з харків’янами, які приєдналися до нас і з якими ми обговорювали тему національної єдності та цивілізаційного вибору України. Далі були засідання в Харкові, Донецьку, Луганську... І після кожної зустрічі ОК його лави поповнювалися студентами з усієї України.

Незмінним куратором Острожського клубу протягом усіх трьох років виступала, й виступає сьогодні, Лариса Івшина, а постійною друкованою підтримкою — газета «День». Після кожної нашої зустрічі ми мали можливість ділитися своїми враженнями й думками від засідань, що проводяться на сторінках «Дня». Зокрема, тривала весь цей час і моя співпраця з газетою, за результатами якої Лариса Олексіївна запросила мене на постійну роботу до редакції, де й працюю по сьогоднішній день.

Я переконаний, що від зустрічей і спілкування багато чого залежить у житті, як у окремої людини, так і в усій державі, принаймні Острозький клуб це продемонстрував. Адже іноді варто подолати певну відстань, зробивши перший крок до розуміння багатьох проблем і набуття можливостей. Я свого часу зробив перший крок — проявив ініціативу, а Острозький клуб і газета «День» дали мені ці можливості: розширити кругозір, виявити організаторські здібності, відкрити Україну, знайти роботу... Керівники нашої країни вирішили б багато проблем, якби володіли такими рисами, а з допомогою держави реалізовували б їх як вияв ініціативи та надання можливостей.

Дар’я ВОРОБЙОВА, випускниця Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, тепер — молодший науковий співробітник НДІ:

Я — звичайна середньостатистична людина. Здобула вищу гуманітарну освіту і, якщо говорити відверто, то немає жодних ілюзій, що моє життя складеться якимсь незвичайним або видатним чином. Але ще в університеті я зрозуміла, що для мене важливе в цьому житті. Цим важливим виявилися друзі. За вдачею — я людина не гіпертовариська, але є люди, з якими я можу поділитися абсолютно всім. Ці люди з’явилися не за один день. Вони ретельно відсівалися життєвими негараздами й різними ситуаціями. І в результаті виявилося, що в мене є друзі в усій країні. Було так дивно приїхати до абсолютно незнайомого міста й знайти там близьких за духом людей, таких самих, як і ти: молодих, цікавих, товариських, вихованих. Під назвою «Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді» приховується, швидше, не інтелектуальна еліта, хоча ми й претендуємо на цей статус, але, насамперед, ми всі друзі. Нам завжди цікаво разом, нам є що обговорити, про що посперечатися. Нас усіх цікавить доля нашої країни, й нам не байдуже ДЕ і ЯК ми житимемо. І якщо спочатку нас об’єднувало прагнення щось змінити в країні, де ми живемо, то потім до цього прагнення додалося ще й велике об’єднуюче почуття — дружба. Хоч би що трапилося в нашій державі, хоч би що трапилося зі мною, я завжди знаю, що можу зателефонувати кому завгодно зі своїх «острозьких» друзів і мені завжди допоможуть. Наші зустрічі заряджають мене патріотизмом і оптимізмом, вони «надихають» мене на рух уперед, на удосконалення себе. Мабуть, це стало для мене найбільшим і найважливішим «надбанням».

Денис ПОД’ЯЧЕВ, аспірант Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, автор газети «День»:

— Про Острозький клуб вже сказано багато, і, зокрема, на сторінках газети «День». Хочу сказати, що особисто для мене він означає здійснення мрії. Чому? В якості молодого фахівця доволі часто доводиться визнавати те, що ідея про побудову громадянського суспільства є далекою від реалізації, що нібито потрібний час для того, щоб ментальність перехідного періоду, все ж таки, стала ментальністю кінцевої точки шляху. Ми спостерігаємо за тим, як створюються політичні партії й знову-таки переконуємося у песимізмі, адже в нас зацікавленість у чомусь давно має грошовий еквівалент, а «ініціатива знизу» — це добре завуальована все та ж ініціатива згори. Принаймні це стосується тих ініціатив, про які знає вся країна. Здається, лише прихильник до несвідомості та альтруїст годиться на роль розбудовника громадянського суспільства. Крім того, багато хто говорить про необхідність змін, та мало хто може виступити тактиком — бачить, як саме це слід робити.

Острозький клуб мене вразив свого часу саме як інструмент для реалізації за допомогою молодіжної ініціативи цієї ідеї і водночас моєї мрії — зробити щось конкретне задля суспільно необхідної справи. Таким може бути просвітницька діяльність. Наше політичне життя повне стереотипів, які використовують задля досягнення влади різноманітні політичні сили. Дискредитований націоналізм, який усі сприймають лише у вузькому значенні, та ще й у негативно вузькому — як ксенофобію. Просвітництва вимагає навіть вища школа, адже вона за інерцією продукує ці стереотипи. За останніми даними соціологічних опитувань, молодь — найаполітичніша верства населення України. Втім, серією експертних та круглих столів у ВНЗ ми не обмежуємося. Плануються акції та пропозиції владі.

Сергій СТУКАНОВ, аспірант Донецького національного університету, автор газети «День», телефоном з поїзда «Львів—Донецьк»:

— Для мене Острозький клуб є праобразом вільного інтелектуального суспільства, яке хотілося б зреалізувати в Україні. Суспільства, грунтованого на громадянських засадах та почутті патріотизму. Для мене важливо те, що в особі учасників Клубу я знайшов не лише однодумців, але й щирих друзів. Час, проведений мною в їхньому колі, чи то за круглим столом в дискусіях, чи то на спільному відпочинку (Карпати, Одеса) залишив щонайтепліші спогади та враження.

За час свого існування ОК відвідав чимало міст України, де старався подавати приклад єдності країни й демонструвати те, як можна провадити дискусії з дражливих тем, знаходячи, в підсумку, щось спільне, що стоїть понад усі розбіжності. Як на мене, свою головну мету — єдність у багатоманітті — ОК досяг. Вважаю, діяльність Клубу тепер має набувати інших форм, які будуть надавати змогу впливати на ширші кола суспільства — не лише студентські.

Ольга РЕШЕТИЛОВА, випускниця Національного університету «Острозька академія», тепер — редактор відділу кормережі газети «День»:

— Що мені дав Острозький клуб? Теплі спогади, різноманітні враження, величезний досвід, друзів і однодумців, роботу врешті-решт (у 2006 році ми заснували Острозький клуб, потім почалася активна співпраця з «Днем», а рік тому мене запросили працювати в редакцію). Ось так просто, одним реченням, я описала все те, що зараз маю. І якби на цьому поставила крапку, то отримала б серйозний «наганяй» від головного редактора. Насправді далеко не всі знають і розуміють, що ОК — не чергова канцелярська організація і не просто розважальний гурток за інтересами. Його створення і діяльність — зусилля реальних людей, зусилля, якими, на жаль, більшість жителів цієї крани не ускладнюють собі життя.

Я вдячна одеситам, які три роки тому не полінувалися й приїхали до нас, острожан, просто на запрошення тоді ще мало їм знайомої Лариси Івшиної. Ніколи не забуду їхніх вражень від Острога, опублікованих тоді в «Дні»: «Ми їхали на дикий Захід, а побачили цивілізацію». Цікаво, що на цьому підкорення нашими одеситами українського Заходу не закінчилося — вони (разом із харків’янами та донеччанами) провели Різдво в Карпатах. Фактично зусилля Одеси та гостинність Острога започаткували 2006 року Острозький клуб.

Я вдячна харків’янам, які вже на запрошення одеситів приїхали на нашу одеську зустріч у далекому листопаді 2006-го. Вони не просто влилися в колектив — Денис і Даша стали незмінною його частиною. З того часу питання про поїздку в будь-яку частину України — для них не питання. Вони перетворилися на таких собі «українополітів», але зі своїм неповторним харківським колоритом.

Я вдячна донеччанам, особливо Сергію Стуканову. Запросивши на зустріч, приурочену до Дня Соборності, донеччан, ми вже підсвідомо готувалися зустріти опонентів і шукали слова для переконування «данєцкіх» в протилежному. Яке ж було наше здивування, коли приїхали Віка та Сергій, у яких на лобі було написано: «учасник ОК». Ще з тієї зустрічі запам’яталася дискотека у вишиванках і те, як наш донецький «опонент» Сергій витанцьовував у вишитій сорочці. Та й якість його розмовної української могла б послужити прикладом багатьом, навіть острожанам. З того часу Сергій — мозковий центр ОК. Філософ як-не-як.

Дякую своїм одногрупникам, які тепер розкидані не тільки по Україні, їх занесло й за кордон. Але сподіваюся, діяльність ОК не обмежується кордонами.

Важливо, що хоч би куди їхали і хоч би з ким зустрічалися, ми знаходимо розуміння чи принаймні спробу нас вислухати. Кажете, українці не вміють слухати одне одного? Неправда! Вміють і хочуть почути! Просто повинні знайтись ті, хто до них звертатиметься. Навіть у Луганську, де ОК назвали «найнеорганізованішою організацією в світі» (потому что не привезли ожидаемые бланки для вступления в ОК и не действовали, как партийное подразделение), ми бачили зацікавленість у тому, що робимо.

Цікаво це й керівництву університетів, які в більшості випадків йдуть нам (а тепер нашим молодшим колегам) назустріч, і якщо не оплачують проїзд, то принаймні з пар відпускають. Не можу не згадати з теплотою свою рідну Острозьку академію і його ректора Ігоря Пасічника, який попри будь-які фінансові чи організаційні негаразди завжди підтримує ініціативу студентів, якщо та, звичайно, має сенс. Ну, а Острозький клуб для нього — взагалі святе діло. Учасники ОК з інших університетів навіть трохи заздрять острожанам, що у них такий ректор...

Що ще нам дав Острозький клуб? Газету «День». На її шпальтах ми завжди вільно висловлювалися. Але це, мені здається, не головне. Для більшості з нас «День» став таким собі освітньо-виховним інститутом. Разом з «Днем» ми змінили, як любить говорити Лариса Івшина, систему координат, перенесли власний світогляд у позитивну площину. І показали країні, що це реально. Шкода, що не всі це побачили.

Думаю, система міжуніверситетського спілкування, створена Острозьким клубом, могла б бути запроваджена на рівні Міністерства освіти. Можливо, починати навіть краще було б зі шкіл — адже чим раніше українці починатимуть вивчати свою країну, тим швидше вона отримає своє неповторне українське громадянське суспільство. Ну, а ми готові бути волонтерами і проводити майстер-класи!

Петро КРАЛЮК, перший проректор Національного університету «Острозька академія»:

— Острозький клуб — справжнє небюрократичне і неформальне втілення Болонського процесу. Адже, насправді, Болонський процес — це вільний обмін студентами, викладачами між різними ВНЗ як всередині країни, так і за її межами. З самого початку Острозький клуб, наскільки дозволяли йому можливості, реалізовував цю європейську ідею. Що побажати цим «неформалам»? По-перше, щоб на них нарешті звернуло увагу Міністерство освіти й науки і надало підтримку — якщо не матеріальну, то хоча б моральну. А по-друге, щоб Острозький клуб вийшов на міжнародну арену. Адже це прекрасний зразок громадянського суспільства, яке так цінують європейці.