Склянка президентського чаю

Спеціальний кореспондент ІД «Комерсант» Андрій Колесников напевно добре знайомий багатьом нашим читачам. По-перше, з причини рідкісної творчої плодючості. Крім регулярних репортажів у газеті «Комерсант», він веде постійну рубрику у журналі «Огонек», устигає писати в «Weekend» у рубрику «Отцы». По-друге, Андрій Колесников, як говориться, оповідач від Бога, кожен його матеріал — зразок філігранної репортерської роботи. Ну і, нарешті, у період президентської кампанії і «помаранчевої революції» пан Колесников став особливо милий українському читачу. Оскільки писав на рідкість об’єктивно, незважаючи на власні симпатії та персонажі, про яких йшлося у його репортажах (як, потрібно визнати, і його колега з видання Валерій Панюшкін). До речі, саме у матеріалі Колесникова уперше було озвучено слова Віктора Януковича, що згодом широко цитувалися у ЗМІ, про «гру на своєму полі».

Минулого тижня у Москві у видавництві «Эксмо» побачив світ двотомник Андрія Колесникова «Я Путіна бачив!» і «Мене Путін бачив!», що став бестселером ще до того, як надійшов у продаж (за визнанням самих видавців). Хоч у ньому зібрано лише репортажі журналіста, які вже публікувалися у «Комерсанті», і — жодних пікантних прозрінь (це якщо хто пригадав про книгу ще одного московського, у свій час також кремлівського репортера Олени Тригубової «Байки кремлівського діггера»). Причина ажіотажу, ймовірно, у тому, що як висловився гендиректор ІД «Комерсант» Андрій Васильєв, «тільки Андрію Колесникову вдається писати про президента так, що про це можна читати».

Хочеться сподіватися, що двотомник журналіста незабаром з’явиться і на київських прилавках, а поки що пропонуємо вашій увазі уривки інтерв’ю з Колесниковим, опублікованого у газеті «Московские новости» (www.mn.ru).

— Я довго думав, чи йти у кремлівський пул: якраз робота там здавалася мені плакатною, судячи зі статей багатьох журналістів. Вони, мабуть, відразу ж приймали запропоновані їм правила гри — без бою. Тепер я розумію, що сама прес-служба потребувала добрячого струсу. Позиція прес-служби нашого президента — та й будь-якого іншого — зрозуміла. Їй треба показати, що глава держави — хороший хлопець, що він усе робить правильно, що країна втомилася чекати такої людини. Я також, звичайно ж, спробував нав’язати свої правила: мені ж потрібно показати об’єктивну картину. І торг виявився доречним. Я досить швидко пересвідчився, що, коли дуже хочеш, можна поставити президенту будь-яке запитання.

— Завжди?

— Так. Припустимо, йде зустріч Путіна з діловими колами якоїсь країни. Репортер газети «Комерсант» просто за назвою свого видання не може на ній не бути присутнім, і вони ніколи не зможуть пояснити з погляду формальної логіки, чому його там немає. Тому я там є. І так багато у чому, якщо не в усьому. Але протистояння це відбувається у цивілізованій формі.

— У СРСР був антисіоністський комітет. Коли хтось звинувачував СРСР у антисемітизмі, влада витягувала його в якості контраргумента. Відчуваєте себе кимсь на зразок статс-опозиціонера для тих же цілей?

— Мене влаштовувало і влаштовує таке трактування: воно дозволяє мені й далі працювати у тому ж напрямі. У мене немає потреби ламати над цим голову. Якщо ж почати над цим думати — напевно, це не так. Кожен день складається з малих перемог і поразок на цьому фронті, але перемог буває більше. І тому, напевно, складається враження, що я статс-опозиціонер. А з другого боку — ну що мені вони можуть зробити?

— Наприклад, позбавити акредитації у кремлівському пулі.

— Неможливо. По-перше, скандал. По-друге, у цьому випадку інформація, пов’язана з президентом, все одно не припинить поступати до друку. Тільки постачатимуть її зовсім далекі від Кремля люди; звідси — мало фактів і дуже багато злоби і тенденційності у замітках. У цій ситуації потрібно вибирати менше з двох лих.

— Тобто вас?

— Можна сказати і так. Але при цьому, як тільки такий опозиціонер помиляється у фактах, він отримує за повною програмою. Мені якось висунули претензію, що цитату Путіна вирвано з контексту. А я відповів: «Неможливо ж цитувати усю промову. Нехай президент говорить такими короткими фразами, щоб його можна було цитувати без викривлення значення. Іншого виходу, боюся, немає...»

Так що я не упевнений, що справи опозиційної преси такі вже й погані. Інша справа, що небажаному журналісту у кремлівській прес-службі можуть відмовити у місці в передовому літаку делегації: безкоштовний переліт — це, звичайно, суттєво. А допуск до президента, акредитацію при кулі під час візиту — цього ніхто не може заборонити.

— Усі знають, що «Комерсант» належить головному опозиціонеру всієї Русі Борису Березовському. Однак у вас, судячи з усього, проблем з передовим бортом немає.

— Так не подобається Кремлю «Комерсант»! Але Кремль не однорідний. З одного боку, ми — «ворожа газета». Але припускаю, що менше, ніж могли б бути. Але ми такі, тому що ми — якісна газета. З другого ж — багато людей у Кремлі читають саме нас і дізнаються дуже багато нового. Для них ми — гідний противник, їм це цікаво. Моє журналістське завдання — дійти разом із Путіним до його логічного кінця.

— Будь-якого?

— Для мене зрозуміло: у 2008 році Путін піде у відставку. Наступні чотири роки він відпочиватиме, а потім, може, захоче повернутися. Сьогодні він втомився: у Сочі від цього за два тижні не відпочинеш. А чотирьох років для того, щоб знову відчути потребу у владі, якраз вистачить.

— Що має зробити влада, щоб ви самі ухвалили рішення про те, щоб залишити кремлівську журналістику, — ввести монархію, про переваги якої Путін говорив ще у 2000 році?

— Монархія у нас і так є: усі рішення приймає одна людина. Але ми усі працюємо при цьому, у тому числі й я. А точка неповернення для мене — це порушення обіцянок, які давав Путін.

— Уже в 2002 році він говорив, що збереже вибори губернаторів...

— ... а у 2000-му в «Від першої особи» (Книга «Від першої особи: розмови з Володимиром Путіним» написана за участю А. Колесникова. — Ред. ) — про те, що їх обов’язково потрібно призначати. Це все політичні маневри. Я маю на увазі інше. Після арешту Ходорковського Путін кілька разів підкреслював, що нічого подібного не станеться з іншими бізнесменами — причому ніхто його спеціально не запитував, сам говорив. Так ось, якщо президент не дотримається свого слова, я, звичайно ж, піду з кремлівської журналістики — тому що це буде дуже не схоже на того Путіна, якого я бачив чотири роки. Іноді, мені здається, він маніакально прагне виконувати свої обіцянки.

— Збираючи статті у книги, переписати якісь речі не хотілося? Наприклад, про Путіна у Ведяєво після трагедії «Курська»: «Він пішов із зали президентом свого народу, який до цього був готовий розірвати його».

— Не хотілося. Те, що я написав тоді — правда. І замітка була не про президента, а про наш народ, із яким можна працювати, перевівши розмову в площину грошових компенсацій. Президент збільшував грошові ставки просто на ходу — і спрацювало безвідмовно. При тому, що інших начальників перед приїздом Путіна вдови офіцерів «Курська» ледве не душили краватками. Який народ, такий і президент, і така замітка.

ДОСЛІВНО

«Він йшов Георгієвською доріжкою дуже прямо, розмахуючи лівою рукою і не дивлячись на присутніх. Багато хто вважав, що це за страшенне хвилювання, однак Володимир Путін діяв чітко за сценарієм, в якому його погляду не відводилося жодної ролі...» (А. Колесников «Я Путіна бачив!»)