"Собачі істини" Олега Кулика

Вечорами хлопчик гуляв Русанівкою зі своїм собакою Ральфом. Через двадцять років він, будучи вже однією з помітних фігур російського андеграунду, раптово сам став удавати собаку - рачки, голяка, з нашийником, пронизливим гавканням. Нещодавно Олег Кулик відвідав "місто дитинства", де прочитав (у Могилянці) лекцію та взяв участь у виставці "Публічний інтерес".

Кулик був одягнутий, привітний і трохи глузливий. Декілька фраз вимовив "мовою". Ніяких зухвалостей не чинив. Хіба що вхопив зубами за палець одну з журналісток, але навмисно і за її ж проханням. До Києва він привіз серію з шести кольорових фото "Природа досконала" - вся його родина, він, племінники, мати, сестра, на лоні природи укупі з милою живністю. Серія, на перший погляд, насичена нудистським пафосом. (Як же, подивилися б ви на правовірних нудистів на Трухановому - напівбрезклі тітоньки зі своїми замореними чадами та зачуханими чоловіками - фу!..) Насправді - типово "куликовська": люди й тварини, голі й добрі. Якість фото - відмінна, так би пірнув у "куликовські хащі". (До речі, й інші учасники не підкачали, кожен у своєму репертуарі - ще одне "прекрасне блюзнірство" Гнилицького, "кримінальне чтиво" Цаголова, "лапсердак" Іллі Чичкача... ось тільки фотоколаж Браткова - українські хатки, соняшники та резюме: "УСIМ П... ЦЬ" - наступного ранку "випарувався" зі стіни. Поряд відкривали щось солідне й зовсім не постмодерністське).

Так що "у всій красі" Кулик з'явився лише з "Книги відображень" - фрагментів відеофіксацій його перфомансів і акцій. Гучна "Смерть П'ятачка": вбивство свині в галереї "Ріджіна" - пікети "зелених", вибите скло, двері, вимазані фекаліями. (Дивно, але пізніша акція Анатолія Федірка на ту ж тему таких пристрастей не викликала. Пообурювались-пообурювались, але щоб стільці ламати...). Голий Кулик, що гарчить на депутатів Європарламенту. Він же, на повідку, ледве стримуваний однодумцем Бреннером ("Скажений собака, або Останнє табу..."). Розлючено кидався на глядачів. Але всі залишилися живі! (До речі, сам обурюється чутками навколо своїх акцій: "журналісти пишуть, що я дитину розірвав... Ну, одну стареньку "швидка" відвезла: у неї від сміху істерика почалася"). Пес-Кулик біля воріт цюрихскої галереї; бізнесмени незадоволені, а художники кажуть: хай гавкає, якщо подобається. І так далі.

Теоретична програма Кулика - бездоганна: "Істинна демократія - це закон джунглів, де можливий ідеальний баланс усіх тваринних видів", "відмова від антропоморфізму", "людина - приклад тварини...", "крах людської культури...". Людмила Бредихіна, дружина та соратник, коментує його позицію: "Він стає рачки у пошуках втраченого раю... Культура сьогодні як переобтяжений комутатор... У цій ситуації Кулик став рачки і завив-замукав."

Хоч можливі й причіпки - а що робити з неповторним собачим нюхом? Із іншого боку, не викликає розчулення бультер'єр, який розгулює без повідка біля вашого під'їзду. Сьогодні реальний не лише терор людей проти собак (Кулик обурюється оголошеною на сьогодні акцією знищення собак у Києві), але й зворотне - собак проти людей.

Практика його, безумовно, ефективна, але вразлива. Людина-собака (хоч далі Кулик уточнив: "я показую не собаку, а сучасну людину...") не може існувати поза обуренням глядачів. Але, скажімо, в США цього не сталося, публіка відверто забавлялася. Виникли інші проблеми: "еротичні фантазії мучили страшенно. Особливо коли до клітки входили гарні американки..."

Джерела цієї практики - не лише в ескападах Діогена з компанією киників, але передусім - у традиційному эскапізмі сучасних інтелектуалів. Але й помічено, що "українською хвилею" в Росію "намивало" зовсім не "садок вишневий", а щось жорсткіше, зухваліше - від Кабакова до Лимонова.

"Я поїхав звідси через свою юнацьку конфліктність, - сказав художник у ексклюзивному інтерв'ю для "Дня". - Тут була жахлива ситуація, жахливе місто... Кинувся до Ясно-Полянських країв, заробив гроші в геологічній партії. Хотів одного - жити життям простим і чистим.

Працював чотири роки директором сільського будинку культури в Семижарово. Мені це дало все. Я, напевно, єдиний із художників, хто знає російський народ. Я ходив на ферму, я вчив дітей, я читав лекції, я танцював, я любив, я ненавидів... Тваринна якість тут не зазнає соціальної редукції. Метафора раю, де все досконало просто...

Україна для мене - джерело життя. Я працюю в основному тут, у Чернігівській області... Мені подобаються практично всі художники, які тут працюють" - Борис Михайлов, Гнилицький. Я дуже люблю Василя Цаголова, Савадова та Сенченка... Це одна з кращих команд. Художники тут, напевно, кращі, ніж у Москві. Але дуже консервативне оточення. Немає любові, уваги, та й інформації про них мало. Суспільство не має смаку до гри, власне кажучи - до мистецтва... Хочуть, аби воно було чимось догматичним..."

Про варварський розгін акції "Kiev Art Meeting" 1995-го згадує філософськи: "Напевно, вони по-своєму були праві. Куратор трошки розгубився... Не дуже правильно була побудована система захисту".

Отже, перефразовуючи класика, можна сказати: "Лише те мистецтво чогось варте, яке вміє захищатися". Кусатися!

Це розумію навіть я, передчуваючи докори своїх колег - "та хіба це мистецтво?" Правильно. Але хіба у вас життя?