Своє хамство ближче до тіла

Після «вогняного» футбольного матчу Україна — Англія з приводу кількох наших дурнуватих співвітчизників, які кидали палаючі шашки на поле, почали критикувати у закордонній пресі. А також відбуваються дебати на різноманітних інтернетівських форумах. Там багато хто розпинає Україну та її вболівальників на ганебному хресті. Тим часом наші виправдовуються, що, мовляв, у Британії вболівальник ще дурнуватіший. Також є масові ідіотські натовпи фанатів у Іспанії, Італії, Німеччині. А про російських божевільних любителів футболу взагалі згадують найчастіше.

А я пригадав, як мені довелося спостерігати за вболівальниками у тихій і спокійній Канаді. Я жив 1993 року в Монреалі буквально за один квартал від льодового палацу «Форум», де на той час проводилися хокейні матчі. Якось повернувся з редакції додому, повечеряв — і чую за вікном дивний шум. Він був не гострий, а якийсь наче звукова ріка.

Вмикаю телевізор і бачу, що на екрані біснуються люди, а журналістка веде прямий репортаж від «Форуму». Виявилося, щойно хокейна команда «Монреаль Канадіенз» після, здається, семирічної перерви виграла чемпіонат національної хокейної ліги і її фанати почали шаленіти від щастя.

Мені стало цікаво, і я вийшов на вулицю. Це було вражаюче видовище. Натовп вболівальників трощив все, що траплялося йому на очі. Тут же я побачив іншу журналістку (чи журналіста), яка вела репортаж, а якийсь хлопчак в екстазі засовував голову між нею і камерою. Інші видряпалися на стовп і розгойдували його. Ще хтось стояв біля автомобіля і лупив по його даху кулаками. Були інші витребеньки — зараз вже не пригадую, які саме. Але загальне враження: натовп утратив розум від щастя.

Наступного дня, дорогою на роботу я уздрів пару розбитих вітрин. Прийшов у редакцію, увімкнув комп і читаю в новинах, що загальних збитків завдано на десять мільйонів канадських доларів. За один американський «зелений» тоді давали приблизно 1,2 канадських.

Отож, начебто нема про що балакати. Оскільки навіть у Каааанаді... Ну якщо в Канаді, то нам сам Бог велів. Тим часом, це якась дивна тенденція, котра поширюється не лише на спорт. Маю на увазі виправдання власної ницості тим, що в інших країнах цієї ницості не менше. Скажімо, збрехав наш політик. Натовп його фанатів пише на форумах, що в інших країнах теж брешуть. Або демонструє хтось із відомих людей власне невігластво, плутаючи Бабеля з Бебелем або Безпощадного з Безсмертним чи Франко з Кобилянською. А його прихильники пишуть, що Буш теж помилявся ледь не на кожному другому слові. Ніби чужа ганьба може виправдати ганьбу власну.

Отож, хамство вболівальників — є таки хамством, безвідносно до того, громадяни якої країни це роблять — чи то Канади, чи то Росії, чи.... Ряд можна продовжити. Але за наших нам особливо має бути соромно. Бо своє хамство ближче до тіла і прилипає до тіла найміцніше, відмиватися від нього важче. А взагалі-тщ,ми ж дуже культурні!