Свято, схоже на панахиду
Напевно, це можна назвати пожвавленням. На зазвичай дрімотно-безмовній і малолюдній студії ім. О. Довженка зібралися гості. Втім, і на загальне бравурне святкування широкою кінематографічною громадськістю свого професійного свята, приуроченого до дня народження Олександра Петровича, це схоже було мало. Тим небагатьом, кого використовують сьогодні у кіно чи телебаченні, не до урочистостей. А іншим, хто ще не остаточно зневiрився в майбутньому нашого кінематографу і на щось сподівається, доводилося задовольнятися банальними вітальними промовами чиновників різних рангів. У цих промовах були запевнення в любові до кіно та його творців і бадьорі обіцянки, що згодом все буде добре. В іншому ж — тільки слова, такі ж пусті, як і студійні павільйони.
«Українське кіно і Довженко сьогодні як ніколи схожі: їх обох фізично немає в живих», — прокоментував те, що відбувається, мистецтвознавець Олександр Рутківський, котрий стояв поряд зі мною. На жаль, з цим важко не погодитись. Раніше в кінематографічному житті переважали будні, тепер — свята. Абсурду. І вручення іменних годинників від київського мера, і оголошення про виділення кінематографістам шести квартир лише посилювало це відчуття. Адже кожний із присутніх, включаючи дарувачів, чудово розумів, що завтра, після свята, знову нічого не трапиться, не буде «кіна». Все ж, усупереч усьому, кінематографістам у їхнє свято хочеться побажати тільки одного: якомога більше роботи і якомога менше подібних свят.
А ще — якомога більше свободи від сильних світу. Наскільки залежні митці від влади і наскільки згубна ця залежність ми сьогодні, здається, добре знаємо — на прикладі саме Олександра Довженка. Але, схоже, це побажання дещо передчасне.
За традицією цього дня діячам кіно вручається Державна премія ім. Олександра Довженка. Нинішнього року, як ми вже повідомляли, вона присуджена фільму Віктора Іванова «За двома зайцями». З лауреатів нині живі лише троє: оператор Вадим Іллєнко і актриси Наталя Наум і Маргарита Криницина. Щирі слова вдячності геніальної виконавиці ролі Проні Прокопівни Президенту за його шанобливе ставлення до мистецтва і присудження премії фільму через 38 років після його створення, мимоволі прозвучали, як гірка іронія. «За двома зайцями» — кіно геніальне і гідне всіляких нагород. Хто стане сперечатися? Ніхто і не сперечається, і більш того — вважає за краще не задумуватися, чому не виявилося претендентів на премію серед нових фільмів. Може тому, що вибору, по суті, немає, оскільки нових картин — одиниці. Та й навіщо вони потрібні, навіщо витрачатися, навіщо міняти культурну політику, якщо в кіноархівах відшукається ще не одне хороше кіно.
