Таємниці під куполом і «перлини» на арені

Протягом цього сезону артисти з Росії, Казахстану і далекої Кенії представляють киянам і гостям нашої столиці особливі за винахідливістю, екзотичністю, а часом і небезпекою номери.

ПОЛІТ ЗАРАДИ КОХАННЯ

Уявіть собі вільне падіння без страхування на тринадцять із половиною метрів (це триває понад секунду), і ви зрозумієте, що це треба побачити. Серце завмирає і темніє в очами від такого видовища — що вже казати про відчуття під час виконання смертельного номеру! На це зважилися гімнасти Бакинського цирку Аллахверді Ісрафілов та Галина Головочова. Їхній номер «Повітряні гімнасти на ременях», безсумнівно, найбільш яскравий та ліричний у програмі. За історією неймовірного кохання, що по-акторському зіграли гімнасти, пильне око, напевне, помітить справжні почуття. І тому всі звершення гімнастів і смертельні їхні трюки заради кохання були справжніми настільки, що від напруги почуттів глядачі мимовільно втирали сльозу.

В житті вони справді кохають одне одного і мають сім’ю, де зростає трирічна дочка.

— Якщо справді думати, як здійснити такий трюк у цілковитій темряві, маючи тільки ремені в руках, певен, я б сам не додумався, — посміхається Алік Ісрафілов. — Найголовніше в трюку вільного падіння — відчувати дистанцію, яку пролітаєш, не пропустити мить і вчасно випрямитися, щоб зворотній удар від сили тяжіння не прийшовся на плечі, адже ця сила (понад 800 кілограмів) може відразу ж порвати плечі. В повітряній гімнастиці, особливо в смертельних трюках, потрібно завжди бути зібраним і мати все-таки якусь долю страху, бо мить втрати пильності дорого обходиться. Коли не боїшся, починаєш ставитися до роботи недбало. Якось я захопився польотом і отримав серйозну травму — рік відновлювався.

У цирку Алік виступає з двох років. Він із родини циркачів — повітряних гімнастів із Баку. З батьками Алік об’їздив увесь світ: наприклад, піонером став у Донецьку. Довгі тренування дали йому впевненість у виконанні стрибка без страховки і сітки, який починався із п’яти метрів, а сьогодні становить 13,5 метра — рекордні для світового цирку. Галина — з династії балетмейстерів. Її вроджена пластика допомагає на арені цирку творити дива. Наприклад, на висоту 25 метрів вона піднімається, фактично висячи на одній правій нозі, тоді як ліва слугує опорою для підйому Аліка.

Вражає за постановкою і виконанням виступ повітряних акробатів «Вертикальний політ» під керівництвом артиста Миколи Саричева. У сутінках (завдяки спеціальним костюмам) гімнасти світяться в ультрафіолеті і справді схожі на інопланетян. Всупереч земним законам тяжіння, вони досить природно літають вертикально.

ХВОСТАТІ АРТИСТИ

Арена цирку без звірів — неможлива. І тут справа не стільки в демонстрації шедеврів дресури, скільки у виявленні конкретного характеру кожного хвостатого артиста. Особливо помітно це в номері Надії Красовської та Андрія Теплигіна, які дресирують мавп. Активна і життєрадісна шимпанзе Нюра — улюблениця дітей всюди, де з’являються артисти. Всі акробатичні трюки вона виконує так легко, ніби грається, а деякі підказує постановникам сама. І навіть найскладніший трюк — стійка на передніх лапах на довгій металевій жердині, яку дресирувальник тримає на своїй голові, — Нюра виконує сміючись. Разом із нею на арені виступають ще чотири мавпи різних порід.

Говорять слово «мама» і рахують на відмінно в академії професора Єрмакова його вихованці — собаки. Близька до життя ситуація дуже тішить дітлахів, коли за справжнісінькими партами сидять кумедні песики. На арені виступають і граційні коні, і барвисті папуги, і дещо несподівані кози. В цьому сезоні до Києва приїхала російська артистка Ірина Левицька — єдина в практиці світового цирку, котра дресирує кіз. Серед її підопічних — двадцять кізок, із яких вісім —камерунські.

— Незважаючи на те, що кози досить поширені в домашніх господарствах, їх до кінця ніхто не знає, — розповіла «Дню» Ірина Левицька. — 37 років я дресирую кіз і постійно дивуюся, наскільки легко вони піддаються тренуванню. Вони досить артистичні й інтелектуальні (я відповідаю за свої слова), варто тільки одягти на них якийсь аксесуар — шляпку, окуляри — і кози починають грати, як справжні артисти. Досить часто, беручи молодих кізок, пробую їх відразу ж випускати на арену — і вони швидко адаптуються.

Уже 15 років Ірина Левицька та її чоловік Геннадій Спірідонов дресирують кіз. За словами Ірини, головне, з чим їм доводиться боротися, — це страх тварин.

— Кози — жертви від природи, в них страх у крові, їх не можна кривдити, бо будь-який біль для них — посилення страху, тоді вже на трюк така коза не піде, — каже дресирувальниця. — Я ставлюся до них як до рівних, вони дуже ласкаві, їх потрібно просто любити. Вони так схожі на дітей і часом мають такі скорботні очі, що, їдучи в село брати двох кізочок, беремо всі шість.

Ірина Левицька — циркачка у четвертому поколінні. Її дідусь Давид Левицький — засновник цирку в Запоріжжі. Саме він урятував колектив, вивізши в часи Голодомору циркову групу на Урал. Ідея дресирувати кіз прийшла до колишнього директора Київського цирку Бориса Зайцева. В дитинстві він пас кіз, і саме завдяки їм вижила вся родина у воєнні роки, вони стали порятунком від голодної смерті. Борис Михайлович і вказав батьку Ірини, що з козами може бути досить цікавий номер. І вже 1974 року Ірина Рудольфівна вийшла на арену з номером «Дресировані кози» в Бакинському цирку.

А поки на арені Національного цирку захоплюють своїми номерами гастрольні артисти, група Київського цирку разом із підопічними Володимира Шевченка — тиграми — поїхала на гастролі до Сімферополя.