Травнева подорож Києвом

Чи передбачав Віктор Некрасов, коли відшукав на Андріївському узвозі дім Турбіних, до яких дивних змін приведе його відкриття десятиліття по тому? Теплі прикмети колишнього життя повернулися в старі стіни, де так гармонійно живуть поруч книги й музика, наукові дослідження і чаювання на веранді. І, як це було в родині Булгакових, багато дружніх розмов і сміху. Тут добре дітям, а гості приїжджають із різних країн земної кулі.

У Пасажі, на будинку, де Віктор Некрасов прожив 25 років, є меморіальна дошка письменника, про яку говорять: одна з найкращих у Києві (за декілька кроків від пам’ятного знаку, біля протилежного будинку, височіє пам’ятник архітекторові Городецькому). Знавці Києва запевняють: якщо прийти рано-вранці, то можна почути, як Городецький, підносячи кавову чашку, говорить: «Вікторе Платоновичу, що ж це вони роблять із нашим містом?». А Некрасов, незворушно покурюючи, відповідає йому: «Перекроюють, Владиславе Владиславовичу!». На меморіальній дошці портрет Некрасова. Поруч Андріївський узвіз, дзвіниця Софії Київської, палаючий Сталінград, Ейфелева башта, статуя Свободи — все життя вмістилося, викреслене в бронзі рукою майстра. У невеликому творі — безкінечно багато любові та дружнього тепла, тому що створив його близький друг письменника, скульптор Валентин Селібер. Валентин Євгенійович живе в Києві, і в квітні йому виповнилося 90 років! Пішов на фронт студентом, був артилеристом, командиром взводу, воював на багатьох фронтах. Після війни закінчив Київський художній інститут, займався монументальною скульптурою, створив багато яскравих робіт. Прочитавши книгу «В окопах Сталінграда», захотів познайомитися з автором — між ними зав’язалася дружба на все життя. Валентин Євгенович згадує, як Некрасов, коли вів свій пошук на Андріївському, приводив його в будинок № 13. А за мотивами неймовірної історії, яка насправді сталася з Валентином Селібером, покупки бюста Сталіна, письменник написав оповідання «Мармурова крихта», почитайте. Коли 1974 року Віктор Платонович виїжджав в еміграцію-заслання, друзі думали, що розлучаються назавжди. Але Селіберу пощастило отримати запрошення до Парижа від свого двоюрідного брата — на три місяці. І, як він сам говорить, два з них просидів у Віки. Більше не зустрілися...

У ці дні в старому Ботанічному багато людей, але ніхто не заважає один одному. Тут все п’янить до нестями: сповнене пахощами повітря, улюблені з дитинства жовті кульбаби на зеленому газоні й ніжний цвіт екзотичних магнолій — білосніжних і рожевих. Схоже на пастораль, не вистачає хіба що духового оркестру — адже було, грав років сто тому. Сьогодні поряд із центральною алеєю зводиться скульптура Валентина Селібера «Стрілець із луком, убитий стрілою». Люди підходять, читають напис: «Присвячується студентам і викладачам Київського університету, які загинули в 1941 році, захищаючи Київ». Образ пораненого стрільця — людина в незбагненну мить між життям і смертю. Він ще не вірить — і вже відходить. Як скульпторові вдалося таке збагнути, уловити, втілити?..