TV-виклик для світу цинізму

Із радянських часів у дітлахів, які мали серйозні вади розвитку, в житті були лише два шляхи — з певного віку в спецінтернати або бути під наглядом батьків до їхньої смерті, а потім... в ці ж таки заклади, тільки для дорослих. Лише відносно недавно в Україні, як у розвинених країнах, почалися спроби активнішого залучення їх до суспільства. Держава, як у нас заведено, пасла тут задніх, тому за справу взялися громадські активісти. У «Дні» №175 від 29 вересня 2009 року автор писав про проект «Промінь надії», який розробила й здійснювала Житомирська міська дитяча організація «Все робимо самі», яку очолює зовсім молодий чоловік Богдан Купчинський. Під час цієї акції на обласному телебаченні пройшла низка телемарафонів у прямому ефірі (погодьтеся, пряма трансляція соціальних проектів — явище досить рідкісне не лише для регіонального, але й для центрального українського телебачення). Участь у благодійному марафоні взяли п’ятнадцять родин, де є діти з дуже великими проблемами — разом із своїми однолітками із звичайних шкіл вони показували різні танцювальні номери, розігрували сценки з життя, демонстрували інші свої здібності. І виявилось, що талантів серед них вистачає. Але головне інше. Спробуйте уявити — чи просто дитині, яка від народження має проблеми в розвитку або із здоров’ям, вийти на публіку або під об’єктиви телекамер? Тим більше, якщо ці вади такі, що їх не сховаєш? Але вони переступили через свій страх, через свою відчуженість. До речі, на обласному телебаченні й раніше проводилися благодійні телемарафони, але такої акції тривалістю півроку не було. Звісно, під час кожного виходу в ефір йшлося про необхідність допомоги цим дітям, і вони її отримували — хто ліками, хто певними пристосуваннями, хто грошима... І ось завершальний етап, що пройшов минулої суботи, — актова зала облдержтелерадіокомпанії була заповнена вщент, а на сцені дітлахи з особливими потребами дали концерт у компанії із учасниками дитячих ансамблів. Відверто кажучи, спокійно дивитися на дійство було важко — кожен із маленьких артистів із проблемами викладався повністю, а інші діти «закручували» навколо танці, втягували до нього своїх партнерів. Було помітно, що виступам передували довгі репетиції — можливо, в проекті вони навіть важливіші за виступи. Діти з вадами ніби потроху виходили із шкаралупи повсякденної ізоляції, а їхні нові друзі починали відчувати, що в цьому світі існують їхні однолітки, яким дуже важко. У кінці марафону учасники дитячих ансамблів говорили про відкриття простої істини (чи справді простої?), що ці дітлахи такі ж, як вони розумні й талановиті, тільки трішечки інші.

Видовище вийшло барвисте, темпове, оптимістичне. Костюми учасників — це дитячі ансамблі «Світлячок», «Зоряночка», «Зоряниця» — вигравали всіма кольорами. Навколо візка з Оксаною Чмир, яким керувала її мама, під «Чунга-чангу» буквально вирувало коло з різних тропічних звірів (здорові дітки в костюмах). І сама Оксана, не зважаючи на те, що їй дуже важко рухати ручками й ніжками, виконувала різні «па». А наймолодша учасниця Настя Гордійченко (у неї проблеми із зором і можливістю розмовляти) буквально підкорила публіку, коли завзято витанцьовувала композицію «Антошка».

Після закінчення телемарафону її мама, пані Світлана, говорила автору, що дитина стала більш компанійською, добрішою, артистичнішою, розкутішою, і вони сподіваються, що це допоможе їхній дівчинці краще говорити й бачити, подолати свої хвороби. Крім занять із бісероплетіння, Настя брала участь у маленьких виставах із ляльками, а в кафе «Львівська майстерня шоколаду» вчилася робити цукерки.

Відверто кажучи, слухаючи деякі історії, важко було стримати сльози. Наталя Суригіна, мати 18-річного Антона — хлопець у візку виглядав значно молодшим і ледь ворушив руками й ногами — говорила автору: «Ви не дивіться, що він такий, він розумний, а тепер і з іншими дітьми може спілкуватися, хоча погано говорить, дуже любить репетиції і виступи. Завдяки проекту знайшлися люди, які надали частину суми, необхідної для операції російськими хірургами, і тепер Антон може більш вільно рухати ногами і руками». Уявляєте — мати щаслива від того, що дитина хоч трішки може робити якісь рухи. А коли на сцену вийшов Андрій Хробуст, я відразу пригадав, як влітку не зміг із ним поговорити, бо хлопець соромився — за нього відповідала мама. Тепер же він під «Калинку» витанцьовував так завзято, що просто підкорив публіку й журі. Отже, перший приз, ноут-бук від головного спонсора марафону, директора малого підприємства «Проспект» Михайла Пухтаєвич (давнього знайомого «Дня»), отримав заслужено. А коли дізнався про свою перемогу — розплакався від радості так щиро й зворушливо, що разом із ним плакав увесь зал. Його мама зі сцени розповіла про боротьбу за здоров’я (і навіть життя) хлопчика. У хлопця безліч проблем із здоров’ям, в тому числі — найважчих, а минулої осені йому зробили складну операцію. Але після закінчення концерту він був напрочуд бадьорим, жваво давав коментарі — навіть не вірилося, що це той боязкий хлопчина, яким Андрій був улітку. До того ж із ним вдома займаються вчителі Житомирської спеціалізованої школи-інтернату №11, в якій навчається і Настя Гордійченко, яка в результаті зайняла друге місце.

Зворушливих моментів у той вечір не перелічити — сам автор і натхненник проекту Богдан Купчинський у один із моментів змінив костюм ведучого на костюм артиста. Сльози капали з очей присутніх, коли він співав про ангелів, які творять дива. Чи треба казати, які почуття у обділених здоров’ям дітлахів викликали ці слова?

Що було надзавданням проекту? Позиція Богдана проста, але, якщо дивитися правді в очі, неймовірно складна для здійснення, особливо в наших умовах — його організація намагається максимально можливо залучити дітей з особливими потребами до соціуму, навчити їх бути максимально самостійними. Проект «Промінь надії» (грант на нього виділив Міжнародний фонд «Відродження» і Всеукраїнський благодійний фонд «Крона»), сказав він «Дню», став одним із кроків на цьому шляху. І додав, що місцева влада не допомогла із залученням спонсорів — все довелося справді робити самим. Зауважимо принагідно, що, мабуть, місцевим очільникам було не до дітей, бо йшли вибори.